Зрештою, після довгих роздумів і співбесід, Назар обрав Софію Григорівну. Вона була спокійною й лагідною, із багаторічним досвідом у дитячих садках. А головне – нагадувала йому маму: ті ж теплі очі й тихий голос, що заспокоював його в дитинстві.
«Гадаю, Софія Григорівна – ідеальний вибір,» – сказав він Богдану, коли вони обговорювали кандидаток.
«Чудово обрав,» – усміхнувся Богдан. «Остап у надійних руках.» Із приходом Софії Григорівни до квартири Назар відчув, як тривога потроху відступає. Він міг трохи відпочити, знаючи, що хлопчик оточений турботою, навіть коли сам був зайнятий.
Наступного дня після її призначення Назар вирішив узятися за оформлення документів на Остапа. Він розумів, що це може затягнутися, але був налаштований зробити все законно й правильно. Зранку він сів за стіл у своїй кімнаті на Русанівці, розклав папери й зателефонував адвокату Тарасу Михайловичу.
«Доброго ранку, Тарасе Михайловичу! Це Назар Ковальчук. Мені потрібна ваша допомога з оформленням опікунства над хлопчиком,» – почав він.
«Доброго ранку, Назар Іванович! Звісно, допоможу. Розкажіть деталі,» – відповів адвокат, готуючись записувати.
Назар розповів усе: від зустрічі з жінкою під дощем до свого бажання офіційно стати опікуном Остапа. «Зрозумів,» – кивнув Тарас Михайлович, нотуючи. «Спочатку треба оформити тимчасове опікунство, а потім подати на постійне. Раджу домовитися про візит соціальної служби – вони оцінять ваші умови проживання.»
«Скільки це може тривати?» – спитав Назар.
«Від кількох тижнів до кількох місяців – залежить від швидкості роботи служб і наявності документів,» – пояснив адвокат. Назар подякував за чіткість, відчуваючи легке полегшення.
«Я хочу почати якомога швидше. З чого почати?» – уточнив він.
«Надішлю вам список документів, які треба зібрати. Як тільки все буде готове, подаємо заяву на тимчасове опікунство й готуємося до перевірки соцслужби,» – відповів Тарас Михайлович.
«Дякую, Тарасе Михайловичу, ціную вашу підтримку,» – сказав Назар, відчуваючи, як напруга спадає, адже поруч був надійний помічник.
Решту дня він присвятив підготовці – розбирав записи, складав план дій. А ще знайшов час поговорити з Софією Григорівною, яка вже освоїлася в новому домі й налагоджувала зв’язок із Остапом. «Софія Григорівна, як справи з Остапом? Як він почувається?» – спитав Назар, коли вони пили чай на кухні.
«Він чудовий хлопчик, Назар Іванович. Ми вже потроху звикаємо одне до одного. Обожнює, коли я співаю йому колискові перед сном,» – усміхнулася вона.
«Це прекрасно. Я так радий, що ви з нами. Не знаю, як би я впорався без вас,» – щиро зізнався Назар. Софія Григорівна кивнула, вдячно усміхаючись.
Софія Григорівна вже встигла прив’язатися до маленького Остапа й відчувала велику відповідальність за його добробут. Назар завершив день із відчуттям, що рухається правильним шляхом. Підготовка до офіційного опікунства стала початком нової сторінки в його житті.
Через кілька тижнів – після численних дзвінків, зустрічей і збору документів – настав день суду, де мали вирішити питання опікунства над Остапом. Назар ступив до будівлі районного суду на Подолі, тримаючи хлопчика на руках, із сумішшю хвилювання й оптимізму. У коридорі їх зустрів адвокат Тарас Михайлович із текою останніх документів.
«Доброго ранку, Назар Іванович! Як почуваємося сьогодні?» – усміхнувся він.
«Доброго ранку, Тарасе Михайловичу! Хвилююся, не приховую,» – відповів Назар, силкуючись усміхнутися.
«Це нормально,» – кивнув адвокат, переглядаючи папери. «Усе готове. Ви гарно попрацювали, зібравши документи й рекомендації. Суд побачить вашу відданість Остапові, я впевнений.»
Їх запросили до зали, де вже чекав суддя. Атмосфера була напруженою, але водночас урочистою, пронизана тишею й порядком. «Розпочинаємо слухання у справі про призначення Назара Івановича Ковальчука опікуном хлопчика Остапа,» – оголосив суддя. Його голос звучав строго, але справедливо.
Тарас Михайлович підвівся, щоб представити справу. «Ваша честь, ми тут, щоб обговорити опікунство Назара Івановича над малюком Остапом. Назар Іванович довів свою здатність і бажання піклуватися про дитину, забезпечивши медичну, психологічну та матеріальну підтримку,» – чітко й упевнено промовив він. Потім адвокат подав документи: звіти соцслужби, довідки від педіатра, листи від знайомих, які підтверджували порядність Назара як опікуна.
«Ваша честь, додам, що Назар Іванович уже створив для Остапа безпечне й любляче середовище. Він має всі риси, потрібні для турботи про дитину,» – завершив Тарас Михайлович і сів. Суддя уважно слухав, роблячи нотатки.
Після короткої паузи він звернувся до Назара. «Назар Іванович, хочете щось додати?» – його погляд був проникливим. Назар звівся на ноги, тримаючи Остапа на руках, і глянув судді прямо в очі.
«Ваша честь, Остап для мене – як рідний син. Обіцяю дбати про нього й дати все для щасливого й здорового майбутнього. Я усвідомлюю відповідальність і готовий її нести.»
У залі запала тиша. Суддя кивнув, переглянув документи й глибоко зітхнув. «Розглянувши подані матеріали й усі факти, я ухвалюю рішення призначити Назара Івановича Ковальчука законним опікуном хлопчика Остапа. Вітаю, Назар Іванович!» Слова судді пролунали, як музика. Напруга відступила, поступившись місцем радості й полегшенню.
«Дякую, Ваша честь,» – промовив Назар, і його очі зволожилися від вдячності. Вийшовши із зали, він міцно обійняв Тараса Михайловича, дякуючи за всю підтримку. Тепер він міг насолодитися перемогою й щастям – його нова сім’я стала офіційно визнаною.