Софія танцювала посеред вітальні, відчуваючи, як музика заповнює її зсередини, витісняючи всі темні куточки душі. Світло гірлянд миготіло на стінах будинку Сашка, а гомін голосів зливався з ритмом. Але поступово шум почав тиснути на неї, голова запульсувала від утоми, і вона зрозуміла, що їй потрібна перерва. «Олено, я скоро повернуся», — гукнула вона подрузі, пробираючись крізь юрбу до дверей. Олена кивнула, не відриваючись від танцю, і Софія вийшла на свіже повітря.
Нічний сад зустрів її прохолодою й тишею. Трава під ногами була м’якою, а темні силуети дерев гойдалися від легкого вітру. У небі мерехтіли зірки, і Софія вдихнула глибоко, відчуваючи, як напруга відступає. Вона помітила альтанку в кутку саду — затишне місце, де можна було сховатися від гамору. Підійшовши ближче, вона раптом побачила, що там уже хтось сидить. Хлопець із келихом у руці задумливо дивився в далечінь, не помічаючи її.
Софія зупинилася, вагаючись. «Я тобі не заважатиму?» — обережно спитала вона, тримаючись на відстані. Він повернув голову й усміхнувся — його посмішка була теплою й невимушеною. «Ні, сідай», — відповів він, легенько посунувшись на лавці. Його голос звучав спокійно, і Софія, трохи соромлячись, присіла поруч. «Я Софія», — представилася вона, глянувши на нього. «Ростислав», — відповів він, кивнувши.
Вона розгледіла його краще: темне волосся, світлі очі й легка щетина на обличчі. Він здавався спокійним, ніби вечірка за кілька метрів від них його не стосувалася. «Теж захотілося тиші?» — спитав Ростислав, відпиваючи з келиха. Софія кивнула. «Так, голова розболілася від шуму. Потрібно було відпочити», — сказала вона, відчуваючи, як його уважний погляд заспокоює її.
«Розумію. Тут усе таке… гучне. Іноді хочеться просто побути наодинці», — відповів він, відкинувшись на спинку лавки. Софія всміхнулася — його слова відгукнулися в її душі. Вони почали розмовляти: спочатку про вечірку, потім про дрібниці — погоду, улюблені місця в Києві. Ростислав розповів, що любить гуляти вздовж Дніпра, коли місто засинає, а Софія поділилася, як їй подобається осінній Ботанічний сад.
«Ти часто буваєш на таких вечірках?» — спитав він, дивлячись на неї з цікавістю. «Ні, не дуже. Але іноді хочеться вирватися з рутини», — відповіла вона, усміхаючись. Ростислав кивнув. «Це добре — ламати звички. А чим ти займаєшся в будні?» Софія задумалася. «Працюю в офісі, трохи вчуся, гуляю з друзями. Але останнім часом усе трохи… ускладнилося», — сказала вона, і її голос стих.
Ростислав глянув на неї без тіні осуду. «Усе можна змінити. Іноді треба зробити крок назад, щоб потім стрибнути вперед», — сказав він тихо, але впевнено. Софія всміхнулася, не знаючи, що відповісти. Їй подобалася його простота й щирість. Вони говорили ще довго, і час у тій альтанці ніби зупинився, даючи їй відчуття спокою, якого так бракувало.
Софія сиділа поруч із Ростиславом у затишній альтанці, слухаючи, як вітер шелестить листям у саду. Їхня розмова текла легко, ніби вони знали один одного давно. Він розповідав про свою любов до нічних прогулянок Подолом, а вона ділилася спогадами про те, як любила кататися на велосипеді Русанівською набережною. Час минав непомітно, і Софія відчула, як її плечі розслабляються, а думки стають яснішими. Ростислав раптом позіхнув і потягнувся, усміхаючись. «Може, я тебе проведу додому?» — запропонував він, і вона погодилася.
Вони встали й повільно рушили до будинку Сашка, щоб попрощатися з Оленою. Дорогою Ростислав тримав руки в кишенях, а Софія відчувала легке тепло від його присутності поруч. Коли вони дійшли до її під’їзду на Оболоні, вона зупинилася й обернулася до нього. «Ось і мій дім», — сказала вона, поправляючи волосся й відчуваючи, як щоки злегка рожевіють. Ростислав усміхнувся, і в його очах промайнула доброта. «Дай свій номер», — попросив він, дістаючи телефон. «Хотів би ще раз із тобою зустрітися».
Софія відчула приємне хвилювання, набираючи цифри. Їй подобалося, як він дивиться на неї — без поспіху чи нав’язливості. Ростислав нахилився й легенько поцілував її в щоку. «До зустрічі, Софіє», — сказав він тихо, і вона кивнула, швидко зайшовши в під’їзд. Закривши двері квартири, вона притулилася до стіни, відчуваючи, як серце б’ється швидше. У голові крутилися його слова, його усмішка, і вперше за довгий час вона відчула щось схоже на надію.
Ледве діставшись до ліжка, Софія впала на нього й закрила очі, але сон не йшов — думки про вечір гуділи в голові. Раптом телефон задзвенів. На екрані висвітилося повідомлення від Олени: «Ти куди пропала?» Софія всміхнулася й вирішила подзвонити. «Олено, я вже вдома, не хвилюйся», — сказала вона, щойно подруга взяла слухавку. «Ти могла б і попередити! Я тебе шукала по всьому будинку!» — обурилася Олена, але в її голосі чулася цікавість.
«Пробач, я… познайомилася з хлопцем», — зізналася Софія, відчуваючи, як щоки знову палають. «Що-о-о? Розказуй усе!» — вигукнула Олена, і Софія розсміялася. «Його звати Ростислав. Високий, із світлими очима, дуже приємний. Ми говорили в альтанці, а потім він мене провів додому», — сказала вона, не стримуючи посмішки. Олена заверещала в трубку: «Софі, ти мене шокуєш! Це ж просто супер!»
Наступного дня сонце повільно сідало за обрій, фарбуючи небо над Києвом у теплі відтінки. Софія сиділа у своїй кімнаті, намагаючись зосередитися на роботі, але думки поверталися до Ростислава. Раптом телефон завибрував — повідомлення від нього: «Привіт. Не хочеш прогулятися ввечері?» Її серце затріпотіло, і вона швидко відповіла: «З радістю. Чекаю твого дзвінка». Через кілька хвилин він подзвонив, і його спокійний голос змусив її всміхнутися. «Готова? Я біля парку», — сказав він, і Софія поспішила збиратися.