Софія швидко натягнула пальто, схопила ключі й вибігла з квартири, відчуваючи, як серце прискорено б’ється від передчуття. Ростислав чекав її біля входу в парк Гнатюка, стоячи під ліхтарем із легкою усмішкою. Його темний светр і джинси робили його схожим на когось із тих спокійних київських вечорів, які вона так любила. «Привіт», — сказала вона, підходячи ближче, і відчула, як хвилювання відступає під його теплим поглядом. «Привіт. Ну що, прогуляємося?» — відповів він, і вони рушили алеєю, де листя тихо шурхотіло під ногами.
«Як минув твій день?» — спитав Ростислав, засунувши руки в кишені. Софія знизала плечима. «Нічого особливого. Трохи нудно в офісі, але загалом нормально. А твій?» — запитала вона, поглядаючи на нього. «Як завжди — тренування зранку, потім робота. Я без спорту не можу», — усміхнувся він, і Софія помітила, як його очі загорілися. «А ти чим захоплюєшся?» — додав він, повернувши голову до неї.
Вона задумалася на мить. «Мені подобається танцювати. Особливо хіп-хоп. Це як спосіб виразити себе», — сказала вона, і її голос набрав сили. Ростислав здивовано підняв брови. «Серйозно? Це круто! Ти виступаєш десь?» — спитав він із щирою цікавістю. Софія засміялася, трохи соромлячись. «Ні, тільки для себе. Не люблю публічність. Але це допомагає мені бути собою», — пояснила вона, і він кивнув.
«Розумію. Я теж люблю, коли все лишається в моєму просторі. Але, може, колись покажеш мені свої танці?» — пожартував він, і Софія відчула, як щоки тепліють. «Подивимося», — відповіла вона з усмішкою, і вони продовжили йти, перекидаючись легкими фразами про улюблені місця в місті й осінню погоду. Але поступово розмова стала глибшою. «Знаєш, я завжди думав, що стосунки — це складно», — сказав Ростислав, його голос став серйознішим. «Але з тобою якось усе просто».
Софія завмерла, відчуваючи, як її серце пропустило удар. Його слова були такими щирими, без тіні гри. «Я теж не знаю, як це пояснити. З тобою спокійно», — тихо відповіла вона, дивлячись на нього. Ростислав усміхнувся. «Мені приємно це чути. Я радий, що ми зустрілися», — сказав він, і в його очах промайнула теплота.
Коли вони дійшли до її будинку, Софія раптом помітила знайому машину біля під’їзду. Антон. Її подих перехопило, і вона швидко повернулася до Ростислава. «Мені треба йти. Дякую за прогулянку», — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. «Завжди радий. Напиши, коли будеш вільна», — відповів він, легенько поцілував її в щоку й відступив. Софія кивнула й поспішила до дверей, відчуваючи, як у грудях стискається від несподіванки.
Увійшовши до квартири, вона завмерла. Антон сидів на кухні з її батьками, тримаючи тарілку з котлетами. Він підвівся, побачивши її, і простягнув величезний букет троянд. «Софі, пробач мені», — сказав він, а його очі благали про другий шанс.
Софія стояла в дверях кухні, відчуваючи, як підлога ніби хитається під ногами. Антон дивився на неї з виразом каяття, тримаючи в руках букет троянд, що пахнув солодко й різко. Її батьки, Галина й Василь, сиділи за столом, мовчки спостерігаючи за сценою. «Ти що тут робиш?» — спитала Софія, її голос тремтів від суміші гніву й здивування. Антон зробив крок до неї. «Софі, я хочу поговорити. Наодинці», — сказав він, і в його очах блиснула тривога.
Вона кивнула, хоч усе всередині протестувало, і повела його до своєї кімнати. Щойно двері зачинилися, Антон спробував узяти її за руку, але Софія відступила. «Я знаю, що сильно завинив», — почав він, його голос був тихим і надламаним. «Але я зрозумів усе. Я не можу без тебе, Софі». Вона відвернулася до вікна, намагаючись стримати сльози, що підступали до очей. Слова Антона били по її серцю, розриваючи стару рану, але водночас пробуджуючи щось давно забуте.
«Я кохаю тільки тебе. Інші мені не потрібні», — продовжував він, обережно обійнявши її ззаду. Софія відчула тепло його рук і завмерла. «Пам’ятаєш, як ми гуляли набережною? Як планували поїхати до Одеси? Усе це було справжнім», — шепотів він, торкаючись губами її шиї. Вона згадала ті вечори, коли вони сміялися над дурницями й мріяли про спільне життя, і її гнів почав танути. «Але ти все зруйнував», — сказала вона, її голос здригнувся від болю. «Як ти міг?»
Антон мовчав, лише міцніше притиснув її до себе. «Давай забудемо той день. Дай мені шанс усе виправити», — прошепотів він і розвернув її до себе. Його губи знайшли її, і Софія, не встигнувши опанувати себе, відповіла на поцілунок. Усе, що вона тримала в собі — образа, біль, розчарування — на мить відступило. Її руки мимоволі обняли його, а серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. «Тільки більше не зраджуй», — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, і відчула, як тепло розливається всередині.
Вони повернулися до кухні, тримаючись за руки. Галина підвелася, її обличчя освітила полегшена усмішка. «Діти, я так рада, що ви помирилися», — сказала вона, обіймаючи їх обох. Василь встав і стримно кивнув. «Молодці, що дійшли згоди. Цей шлюб важливий не лише для вас, а й для наших родин. Ми зможемо об’єднати справи, укріпити бізнес», — додав він, і його слова прозвучали сухо, але з ноткою задоволення.
Софія відчула легке запаморочення від батькових слів. Вона не до кінця розуміла, що він має на увазі, але радість від примирення з Антоном затьмарила все. Вона глянула на нього — він усміхався, стискаючи її руку, і вперше за довгий час їй здалося, що світ повертається на свої місця. «Свадьба все ж буде», — тихо сказала вона, і її голос тремтів від емоцій, що переповнювали її.