Софія йшла коридором своєї квартири на Оболоні, відчуваючи, як кожен крок відлунює напругою в її грудях. Тижні до весілля тягнулися нескінченно, ніби час вирішив погратися з її нервами. Антон робив усе, щоб повернути її довіру: дарував квіти, купував дорогі прикраси, щодня повторював, як сильно її кохає. Але в глибині душі Софія не могла позбутися відчуття, що щось іде не так. Його слова звучали щиро, але очі іноді видавали тінь, яку вона не могла розгадати.
Вона глянула на годинник — до вечері в ресторані залишалося мало часу. Сім’ї домовилися зустрітися, щоб обговорити останні деталі весілля, і Софія знала, що її затримка не залишиться непоміченою. «Мам, я трохи спізнюся», — сказала вона в слухавку, намагаючись звучати спокійно. Галина відповіла м’яко: «Добре, Соню, ми чекаємо. Не поспішай, якщо щось треба владнати». Софія зітхнула, відчуваючи тепло в маминому голосі, але сумніви не відпускали.
На вулиці вже стемніло, повітря пахло дощем і асфальтом. Софія поспішала до ресторану на Подолі, коли раптом перед нею виринула старенька в довгому плащі. Її очі горіли тривогою, а рука міцно схопила Софію за зап’ястя. «Не йди на цю свадьбу! Перевір машину свого нареченого!» — просичала вона, і її голос тремтів. Софія різко висмикнула руку, здивована й налякана. «Що ви сказали?» — перепитала вона, але старенька лише пробурмотіла щось незрозуміле й зникла в темряві провулка.
Софія стояла, намагаючись осмислити почуте. «Машину? Чому саме машину?» — думала вона, відчуваючи, як холодок пробігає по спині. Вона похитала головою, відганяючи дивне передчуття, і рушила далі. У ресторані її зустріли гомоном і теплом — родини сиділи за великим столом, сміючись і перекидаючись жартами. Антон підвівся, побачивши її, і його усмішка здалася трохи натягнутою. «Пробач, що спізнилася», — сказала Софія, обіймаючи його, але її серце стиснулося від неспокою.
«Нічого страшного», — відповів він, поцілувавши її в щоку, але його погляд швидко відвівся вбік. Софія сіла поруч, намагаючись влитися в розмову, але слова старенької крутилися в голові. Вона вирішила перевірити — просто щоб заспокоїтися. «Антоне, мені треба дещо взяти з твоєї машини», — сказала вона, стараючись звучати невимушено. Він здивовано глянув на неї, але кивнув. «Гаразд, тільки швидко», — відповів він, і вони вийшли на парковку.
Софія відкрила дверцята його машини й почала оглядати салон, прикидаючись, що шукає щось конкретне. Її руки тремтіли, коли вона відкрила бардачок. Там лежала жіноча білизна й записка: «Чекаю на нашу наступну зустріч». Її серце зупинилося. «Що це?» — вирвалося в неї, коли вона схопила знахідку й повернулася до Антона. Він стенув плечима, його обличчя залишалося спокійним. «Не знаю. Може, чиєсь», — сказав він байдуже. Софія відчула, як гнів закипає в ній. «Чиєсь? Ти знову мені зраджуєш!» — викрикнула вона, і її голос зірвався від болю.
Софія стояла перед Антоном на парковці, стискаючи в руках білизну й записку, що пекли її пальці, як розпечене вугілля. Її серце гупало в грудях, а гнів змішувався з болем, що знову розривав її зсередини. «Ти брешеш! Як ти можеш так спокійно стояти й брехати мені в обличчя?» — викрикнула вона, її голос дзвенів від розпачу. Антон спробував щось сказати, але вона не дала йому шансу. «Ні, досить! Я повірила тобі, а ти знову… Ти просто мразь!» — кинула вона, розвернувшись до ресторану.
Він поспішив за нею, його обличчя зблідло, але в голосі ще звучала впевненість. «Софі, зачекай, давай поговоримо! Це не те, що ти думаєш!» — гукнув він, але вона не слухала. Її ноги несли її вперед, крізь холодний дощ, що почав накрапати з неба. У ресторані всі завмерли, коли вона увірвалася всередину, мокра й розлючена. Очі родичів звернулися до неї, але Софія не могла стриматися. «Мамо, він знову мені зраджує!» — вигукнула вона, і її голос зірвався на схлип.
Галина підвелася, її обличчя сповнене тривоги. «Соню, що сталося?» — спитала вона, простягаючи руки до доньки. Софія кинула білизну й записку на стіл, не звертаючи уваги на здивовані погляди. «Ось що я знайшла в його машині! Свадьби не буде. Я йду», — сказала вона, відчуваючи, як сила повертається до неї разом із гнівом. Антон увірвався слідом, але вона вже розвернулася до виходу. Галина спробувала її зупинити, але Софія відмахнулася. «Досить із мене цього», — кинула вона й вибігла на вулицю.
Дощ посилився, холодні краплі били по обличчю, але вона не зупинялася. Її пальці тремтіли, коли вона дістала телефон і набрала Ростислава. Їй потрібен був хтось, хто не брехатиме, хтось, хто дасть їй спокій. «Ростиславе, мені треба поговорити», — сказала вона, ледве стримуючи сльози. «Ти можеш зі мною зустрітися?» Його голос у слухавці був м’яким і теплим: «Звісно. Де ти?» Софія озирнулася, відчуваючи, як порожнеча заповнює її. «Я на Подолі, біля ресторану. Приїдь, будь ласка», — попросила вона й скинула дзвінок.
Вона стояла під дощем, відчуваючи, як мокрий одяг липне до тіла, але це було краще, ніж залишатися в тій задушливій брехні. Хвилин через п’ятнадцять перед нею зупинилася машина Ростислава. Він вийшов, тримаючи парасолю, і його очі, сповнені турботи, зустрілися з її поглядом. «Софіє, що сталося?» — спитав він, накривши її парасолею. Вона похитала головою, відчуваючи, як сльози змішуються з дощем. «Антон… Він знову мене обманув. Я не хочу цього більше терпіти», — сказала вона, і її голос тремтів.
Ростислав обійняв її, не кажучи ні слова, і Софія відчула, як його тепло дає їй сили. «Поїхали звідси», — тихо сказав він, і вона кивнула, сідаючи в машину.