Та Василь знав: онук надто захоплений, щоб слухати розум. Тож вирішив діяти сам. Василь недарма прожив стільки років — життя навчило його не довіряти лише словам і посмішкам. Тож він найняв хлопців із приватної фірми на Лук’янівці, щоб простежити за Оленою. Телефон її прослухали, маршрути вистежили: куди ходить, з ким бачиться, що говорить. Дід не хотів ризикувати щастям онука, бо пам’ятав, як сам колись обпікся на довірі. «Інтуїція — найкращий радник», — любив повторювати він, наливаючи собі міцної кави.
Через тиждень Василь викликав Дениса до свого кабінету. На столі лежала товста папка з роздруківками — плоди тижневої роботи «детективів». Денис зайшов, ще не підозрюючи, що його світ зараз перевернеться.
— Сідай, онуче. Маємо поговорити серйозно, — Василь насупив брови, тицьнувши пальцем у папери. — Це про твою Олену.
— Що сталося, діду? — Денис відчув, як у грудях похололо.
— Не гарячкуй, вислухай. Я прослідкував за нею. І ось що знайшов, — Василь простягнув теку. — Читай уважно.
Денис узяв папери тремтячими руками. Спочатку він не вірив очам: розмови, банківські виписки, борги. Олена виявилася не такою простою, як здавалася. Вона загрузла в кредитах — брала позики в «Приваті», «Монобанку», навіть у ломбардах на Позняках. Попереднього хлопця вона обібрала до нитки, а тепер шукала нового «спонсора». Денис був ідеальною мішенню: молодий, багатий, довірливий. З її подругою вона по телефону сміялася, що «візьме його в оборот», вийде заміж, а потім розведе, заволодівши бізнесом.
— Як вона могла? — прошепотів Денис, стискаючи кулаки. — Я ж їй вірив, як дурень із Борщагівки!
— Не картай себе, — Василь поклав руку йому на плече. — Ми її викриємо. А ти вчись: не всім можна відкривати душу.
Того ж вечора Денис порвав із Оленою, кинувши їй у обличчя докази. Вона кричала, що все неправда, але зрештою зірвалася на істерику й пішла.
Після розриву з Оленою Денис довго не міг оговтатися. Вісім місяців він ходив, як тінь: сидів у своїй квартирі на Дарниці, гортав стрічку в телефоні, пив чай із ромашкою, уникав гучних компаній. Василь бачив, як онукові важко, але не тиснув — знав, що час усе залікує. «Ти ще молодий, життя попереду», — казав він, коли заходив із домашніми пиріжками.