Аж ось одного дня Денис зайшов у маленьку кав’ярню на Русанівці. Там працювала Юля — офіціантка з русявим хвостиком і щирою усмішкою. Вона завжди віталася так тепло, ніби чекала саме його. Денис став заходити частіше: брав каву з корицею, сідав біля вікна, спостерігав, як Юля метушиться між столиками. Її простота і доброта манили його, як весняне сонце після холодної зими.
— Добрий день! Як завжди, кава з корицею? — усміхнулася Юля, ставлячи перед ним чашку.
— Так, дякую. Ти завжди знаєш, що мені треба, — відповів Денис, відчуваючи, як серце б’ється швидше.
Він хотів познайомитися ближче, але досвід із Оленою гальмував його. «А раптом вона така ж? Бачить у мені лише гаманець?» — думав він, крутячи ложку в руках. Страх знову обпектися сковував його. Юля здавалася щирою, але хто знає, що ховається за її усмішкою?
— Діду, я не знаю, що робити, — пожалівся він якось Василеві, сидячи на кухні. — Вона мені подобається, але я боюся.
— Перевір її, — коротко кинув Василь, ріжучи хліб. — Прикинься бідним, подивися, як поведеться. Якщо серце в неї чисте — залишиться з тобою, а ні — то й не шкода.
Денис задумався. Ідея була рискована, але він вирішив піти далі: прикинутися не просто бідним, а ще й хворим. Він узяв у знайомого інвалідний візок і вигадав історію, яка мала все перевірити. Денис зник із кав’ярні на цілий місяць — готувався до своєї «ролі». Він відростив легку щетину, розпатлав чуба, дістав старенький светр із шафи. Візок позичив у друга, який колись травмував ногу на будівництві. Історію вигадав просту, але зворушливу: нещасний випадок, втрата бізнесу, самотність. Усе, щоб перевірити Юлю на міцність.
Одного сонячного дня він заїхав на візку в кав’ярню. Юля саме протирала столики, коли побачила його. Піднос у її руках хитнувся, очі розширилися від шоку.
— Ой, привіт… Це ж ви? — тихо спитала вона, підходячи ближче. — Що з вами сталося?
— Та от, не найкращі часи, — Денис зітхнув, опустивши погляд. — Сідай, якщо можеш, розкажу.
Юля приснула за столик, забувши про свою зміну. Денис почав розповідати: про вигадану аварію на окружній, про банкрутство його «фірми», про наречену, яка кинула його, щойно він опинився в біді. Він грав так переконливо, що сам мало не повірив.
— Усе звалилося одразу. Бізнес розвалився, я ледве вибрався з депресії. А потім ще й це, — він кивнув на візок. — Тепер я ніхто.
— Мені так шкода, — Юля стиснула його руку. Її голос тремтів. — Але ти тримайся. Якщо що треба — дзвони, я допоможу.
Відтоді Юля стала для Дениса опорою. Вона дзвонила після роботи, приносила йому домашні пиріжки з картоплею, розповідала смішні історії з кав’ярні. Її зарплата була скромною — ледь вистачало на оренду кімнати на Лівому березі, — але вона завжди знаходила, чим його потішити. Денис бачив, що вона щира, але все ще не зізнавався у своїй грі. Йому подобалося, як вона піклується, і він відчував, що закохується по-справжньому.
Юля дедалі більше прив’язувалася до Дениса. Її турбота була такою щирою, що він почувався винним за свій обман. Одного вечора, коли вони сиділи в її крихітній орендованій квартирі на Позняках, вона раптом сказала:
— Денисе, я хочу бути з тобою. Давай жити разом, — її очі блищали, голос був сповнений надії. — Я не можу залишити тебе самого з усім цим.
— Ти не розумієш, — відповів він, відводячи погляд. — Я інвалід, у мене нічого немає. Ти молода, захочеш іншого життя. Я буду тягарем.
— Не смій так говорити! — Юля схопила його за руку, в очах забриніли сльози. — Мені байдуже, що в тебе немає грошей. Я хочу бути поруч, і все.
Її слова розтопили його сумніви. Денис погодився, і вони зняли маленьку двокімнатну квартиру на Троєщині. Юля носилася по новому дому, як господиня: купила дешеві фіранки на базарі, варила борщ, сміялася, коли він хвалив її стряпню.
Денис відчував себе щасливим, але таємниця гризла його зсередини. Одного дня Юля вирішила відкритися сама.