— Ти хочеш сказати, що все це — моя турбота, мої почуття — було для тебе тестом? — вона схлипнула. — Я думала, ти мене любиш…
— Я люблю, — Денис ступив до неї. — І тепер знаю, що ти справжня. Пробач мені, я дурень.
Юля дивилася на нього довго, а потім тихо сказала: — Докажи, що це не чергова гра. Денис же стояв перед Юлею, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Її слова — «Докажи, що це не гра» — різали його, як ніж. Він розумів, що одним вибаченням тут не обійтися. Треба було діяти.
— Добре, — сказав він, рішуче глянувши на неї. — Дай мені шанс. Я покажу, що все серйозно.
Наступного дня Денис запросив Юлю на прогулянку до Маріїнського парку. Він узяв із собою кошик із домашньою їжею — вареники з сиром, які сам наліпив, і термос із узваром. Погода була весняна, легкий вітер гнав пелюстки вишень по алеях. Юля йшла мовчки, тримаючи руки в кишенях куртки, але він бачив, як вона крадькома поглядає на нього.
— Я хочу, щоб ти знала мене справжнього, — почав Денис, розстеляючи плед на траві. — Не того, хто боїться і ховається за вигадками. Мені 23, я виріс із дідом на Печерську. Люблю слухати «Океан Ельзи» й кататися на велосипеді Оболонською набережною. А ще я мрію колись відкрити свою кав’ярню — таку, як твоя, тільки затишнішу. Юля сіла поруч, узяла вареник і повільно всміхнулася.
— Ти вмієш готувати? — спитала вона, ніби пробуючи його на смак разом із їжею. — Дід навчив, — зізнався він. — Казав, що чоловік має вміти себе прогодувати.
Вони говорили до вечора: про її дитинство в інтернаті, про його шкільні витівки, про те, як Василь учив його лагодити старенький «Запорожець». Юля розслабилася, сміялася, коли він розповідав, як одного разу переплутав сіль із цукром у пирозі. А коли сонце сіло, вона тихо сказала:
— Може, я тобі повірю. Але більше не бреши, гаразд? – Денис у відповідь лиш кивнув, знаючи, що це початок нового шляху!