— Слухай, мені треба дещо розповісти, — почала вона, нервово крутячи ложку в руках. — У мене було непросте минуле. Я сирота, росла в інтернаті під Києвом. Після школи хотіла вступити в коледж, але не вийшло — конкурс шалений.
Довелося працювати продавчинею в магазині. А там був один гад — начальник, одружений, але чіплявся до всіх. Мені пригрозив повісити недостачу, якщо не піддамся. Я не стерпіла — тріснула його скляною пляшкою по голові. Він написав заяву, і мене посадили на два роки. Але вийшла достроково — начальник колонії допоміг, навіть рекомендацію написав для кав’ярні.
— От паскуда, — вирвалося в Дениса. — Сподіваюся, його карма наздогнала.
Денис слухав Юлину сповідь, і в грудях у нього кипіла злість на того покидька, що зруйнував їй життя. Але водночас він відчував полегшення: вона була чесною, не ховала правди. Її очі, повні сліз і сорому, говорили більше, ніж слова.
— Ти не здалася, залишилася собою, — тихо сказав він, стискаючи її долоню. — Це головне.
Юля всміхнулася крізь сльози, і Денис зрозумів, що настав час для останньої перевірки. Він хотів бути певним, що її почуття — не просто жалість чи розрахунок. Наступного дня, коли вони пили чай на кухні, він завів розмову.
— Знаєш, лікар сказав, що шанс є, — почав він, удаючи сум. — Можна зробити операцію, поставити хребет на місце. Але це шалені гроші — кілька сотень тисяч гривень. У мене таких немає, тож, мабуть, сидітиму в цьому візку ще роки.
Юля завмерла, тримаючи чашку в руках. Потім відставила її й рішуче глянула на нього.
— Ми щось придумаємо. Я не дам тобі здаватися, — сказала вона твердо.
Наступні дні Юля гуділа, як бджола: брала додаткові зміни в кав’ярні, шукала підробіток. Її подруги крутили пальцем біля скроні: «Ти що, Юлько, вічно його тягтимеш? Краще дитину народи, ніж із калікою возитися!» Але вона їх не слухала. За тиждень до скромної вечірки, яку вони планували як «зарручини», Юля прийшла додому з пакетом і сяючою усмішкою.
— Ось, тримай, — вона простягнула йому конверт із грішми. — Я взяла кредит у банку. Проценти високі, але я впораюся. Ти будеш ходити, Денисе, я обіцяю!
Він узяв конверт, а серце стислося від її самопожертви. У ту мить Денис зрозумів: пора відкривати карти.
Денис сидів із конвертом у руках, а в голові гуділи думки. Юлина самовідданість вразила його до глибини душі — вона готова була тягнути кредит заради нього, навіть не знаючи правди. Він глянув на неї: русявий хвіст розпатланий після зміни, очі горять вірою. Пора було закінчувати гру.
— Юль, сідай, — тихо сказав він, відкладаючи конверт. — Мені треба тобі дещо сказати.
Вона сіла навпроти, її обличчя спохмурніло від передчуття.
— Я не той, за кого себе видавав, — почав Денис, дивлячись їй у вічі. — Я не бідний і не хворий. Візок — це вигадка. Я хотів перевірити, чи щирі твої почуття, чи не ганяєшся ти за моїми грошима. Мій дід — Василь, він має бізнес, заправки, майстерні. Я його спадкоємець. Пробач, що обманув.
Юля мовчала. Її обличчя то блідло, то червоніло. Нарешті вона встала, різко відсунувши стілець.
— Ти… ти грався зі мною? — її голос тремтів від образи. — Я ночей не спала, думала, як тебе врятувати, а ти просто перевіряв?
— Я боявся, Юль! — Денис підвівся з візка, демонструючи, що здоровий. — Мене вже обманули колись. Я не хотів знову обпектися.
Вона відвернулася, витираючи сльози. У кімнаті зависла тиша, лише цокав годинник на стіні. Потім Юля різко обернулася.