Андрій стиснув скроні пальцями, відчуваючи, як пульсує головний біль. Він різко встав із-за столу й кинув: — Мені треба вийти. Залишайся тут.
Назар кивнув, не піднімаючи очей. Андрій схопив плащ і швидко вийшов із квартири. Холодний київський ранок ударив його в обличчя, але він навіть не помітив цього. Він ішов уздовж засніжених вулиць Подолу, не звертаючи уваги на перехожих, що поспішали у своїх справах. Чому він почувався так погано, якщо робив правильну річ? Відповіді не було.
Цей день минув у напруженій тиші. Андрій уникав Назара, зачинившись у кабінеті й поринувши в роботу — гортав документи, відповідав на дзвінки, перевіряв пошту. Не тому, що справ було багато, а тому, що не хотів дивитися в очі власним сумнівам. Рішення прийнято: Назар поїде до Грищенків. Це краще для всіх. Чи не так?
Коли стемніло, Андрій вийшов із кабінету й побачив Назара в коридорі. Хлопчик сидів на підлозі, втупившись у порожнечу. Щось усередині Андрія стиснулося.
— Що ти тут робиш? — запитав він різкіше, ніж збирався.
Назар повільно підняв голову. — Нічого, — тихо відповів він.
Андрій стиснув губи. Він не розумів цього хлопчика. Не розумів, чому той усе приймає без запитань. Чому його мовчання так дратує.
— Вставай, — сказав він, і голос прозвучав грубо.
Назар слухняно піднявся, але не пішов, а залишився стояти, дивлячись на Андрія якимось дивним поглядом. Потім тихо запитав:
— Чому ти хочеш віддати мене іншій сім’ї?
Андрій відчув, як у грудях кольнуло. Він провів рукою по обличчю й зітхнув. — Бо так буде краще для тебе.
Назар насупився — вперше за весь час проявив хоч якусь емоцію. — Звідки ти знаєш?
Андрій напружився. — У них є гроші. Вони дадуть тобі гарне життя.
Хлопчик стиснув кулачки. — Але я не хочу сім’ю, у якої просто є гроші.
Андрій здригнувся. — Назар…
— Я просто хотів залишитися тут, — голос хлопчика затремтів.
Андрій із трудом ковтнув. — Я не вмію бути з дітьми. Не знаю, як бути батьком.
Назар глянув на нього з безмежним сумом. — Мені не треба ідеального тата. Мені просто треба, щоб ти мене не кидав.
Щось усередині Андрія тріснуло. Але його старий інстинкт — відгородитися — узяв гору. — Завтра приїдуть Грищенки. Готуйся.
Назар пильно подивився на нього. — Чому ти мене не любиш?
Андрій завмер. Хлопчик ступив крок уперед, стиснувши щелепу. — Скажи правду.
Серце Андрія закалатало, і слова вирвалися самі собою: — Бо ти не мій син.
Тиша стала нестерпною. Назар повільно кліпнув, його обличчя залишилося без виразу. Андрій хотів виправитись, сказати щось іще, але було пізно. Хлопчик розвернувся й побіг геть. Андрій залишився сам у коридорі, відчуваючи, як його душить провина. Він щойно розбив серце єдиній дитині, яка справді його потребувала.
Скільки він простояв там, Андрій не знав. У голові гуділи його ж слова: «Бо ти не мій син.» Він не хотів цього казати. Але сказав. Роздратований, він глянув на сходи й гукнув:
— Назар!
Тиша. Живіт стиснувся ще сильніше. Андрій обійшов квартиру, заглядаючи в кожну кімнату, але хлопчика ніде не було. Коли він відчинив двері на балкон, холодне нічне повітря різонуло обличчя. І тоді він побачив його.
Назар сидів на маленькому стільці в кутку балкона, обхопивши коліна руками. Він не підняв голови, коли Андрій підійшов.
— Назар, — повторив Андрій тихо.
Хлопчик не відповів. Андрій відчув, як груди стискає. Назар не плакав, але в його позі було щось гірше за сльози — покірність, ніби він уже звик, що його відштовхують.
— Пробач, — сказав Андрій, опускаючись на коліна перед ним.
Назар повільно кліпнув. — Не треба. Я зрозумів.
Андрій відчув, як його накриває хвиля відчаю. — Я не те мав на увазі.
— Але сказав, — тихо відповів хлопчик.
Андрій заплющив очі на мить. Уперше він злякався — злякався, що зробив щось непоправне. — Чому ти ще тут?
Назар знизав плечима. — Чекаю, коли приїде нова сім’я.
Живіт Андрія стиснувся. Ні. Він не хотів, щоб хлопчик почувався замінним, ніби нічого не вартий. Він зняв свій плащ і накрив ним плечі Назара. Хлопчик здивовано глянув на нього.
— Холодно, — пробурмотів Андрій, відчуваючи себе ніяково.
Назар опустив голову. І вперше Андрій відчув щось нове — слабку ниточку зв’язку, крихку, але справжню. Він зітхнув і підвівся.
— Ходімо всередину.
Назар мовчки кивнув і пішов за ним. І вперше Андрій зрозумів, що не хоче, щоб він ішов геть.
Тієї ночі він не спав. Сидів у кабінеті, дивлячись на теку з документами. Олена залишила її для нього. Вона довірила йому зробити правильний вибір. Але що було правильним?
Він провів рукою по обличчю й глянув на полицю, де стояла дерев’яна скринька — одна з небагатьох речей Олени, які він зберіг. Не роздумуючи, він узяв її й відчинив. Усередині лежали фото, листи й маленька флешка з написом «Олена» її почерком.
Андрій відчув холодок по спині. Він вставив флешку в ноутбук. Там був лише один відеофайл. Він клікнув на нього — і на екрані з’явилася Олена.