Андрій затамував подих, коли на екрані з’явилася Олена. Її каштанове волосся спадало на плечі, очі світилися теплом, а легка усмішка робила її такою живою, ніби вона й не покидала цей світ. Він відчув, як серце стиснулося від болю й ніжності одночасно.
— Андрію, — почала вона м’яким голосом, і звук її голосу вдарив його, як грім. — Якщо ти це дивишся, значить, ти вже зустрів Назара.
Він стиснув кулаки, відчуваючи, як тремтять пальці. Олена зітхнула й відвела погляд, ніби шукала потрібні слова.
— Я знаю, це може бути для тебе складно. Може, ти злишся. Може, почуваєшся зрадженим. Але я хочу, щоб ти знав: я не хотіла нічого приховувати від тебе.
Андрій відчув, як у горлі застряг клубок. Олена сумно всміхнулася.
— Я намагалася сказати тобі багато разів, але ти завжди був зайнятий. А потім я просто злякалася — злякалася, що ти не зрозумієш, не приймеш його.
Ці слова різонули його, як ніж. Він пригадав, скільки разів відмахувався від її розмов, скільки разів казав: «Поговоримо пізніше.» Пізніше так і не настало.
— У Назара нікого немає, Андрію, — продовжувала Олена, і її голос затремтів. — Ми могли б стати для нього сім’єю. Але тепер залишився тільки ти.
Очі Андрія защипало. Він стиснув щелепи, намагаючись стримати сльози, що підступали.
— Я не можу змусити тебе полюбити його, — зітхнула Олена. — Але якби ти спробував, то зрозумів би, що для любові не потрібна кров. Їй потрібні лише серця, готові відкритися.
Відео закінчилося, і екран погас. Андрій залишився сидіти в тиші, його груди здіймалися від важкого дихання. Олена довірила йому Назара. А він мало не зрадив її. Він провів рукою по обличчю, відчуваючи, як тремтять пальці.
Він глянув на двері кабінету. Більше не було сумнівів. Він знав, що має зробити. Підвівшись, Андрій рішуче попрямував до кімнати Назара.
Він зупинився перед дверима, уперше звернувши увагу на те, яким порожнім здається його дім. Ця квартира ніколи не була створена для дитини — холодні стіни, мінімум меблів, жодного натяку на тепло. Але тепер усе мало змінитися. Андрій глибоко вдихнув і постукав.
— Назар.
Тиша. Він насупився й обережно відчинив двері. Хлопчик лежав на ліжку, повернувшись до стіни. Плащ, який Андрій дав йому вчора, досі був на його плечах.
— Ти не спав? — запитав Андрій, ступивши ближче.
Назар не відповів. Андрій підійшов до ліжка й зупинився поруч. Уперше він усвідомив, яким маленьким і крихким здається цей хлопчик. Але коли Назар повернувся до нього, у його очах не було слабкості — лише втома.
— Грищенки згодні? — тихо запитав він.
Андрій відчув укол у грудях. — Ні, Назар.
Хлопчик насупився. — Але ти казав…
— Я передумав, — перебив Андрій, провівши рукою по обличчю. — Якщо хочеш залишитися тут…
Він не договорив, але цього й не треба було. Назар різко сів на ліжку, його очі розширилися. Уперше в них спалахнула іскра надії.
— Правда? — прошепотів він.
Андрій кивнув, відчуваючи, як серце калатає. Тепер він мав довести, що не зруйнує цю надію.
День минув у дивному спокої. Андрій не знав, як поводитися — він ніколи не був турботливим, ніколи не піклувався про когось, але був готовий спробувати. Під час обіду він помітив, що Назар знову не торкається їжі — тарілка з борщем стояла перед ним недоторканою.
— Їж, — м’яко сказав Андрій.
Назар підняв очі. — Я справді можу залишитися?
Андрій відчув, як у горлі застряг клубок. — Так.
Хлопчик міцно стиснув ложку. — Надовго?
Андрій стиснув губи. — Наскільки захочеш.
Назар опустив погляд, обдумуючи слова, а потім повільно зачерпнув борщ. Андрій відчув тепло в грудях — не ніжність, не прив’язаність, а щось глибше. Уперше він був певен, що чинить правильно.
Раніше його життя складалося з роботи, дзвінків і нескінченних справ. Тепер щоранку він снідав із хлопчиком, який майже не говорив, але з кожним днем дивився на нього з меншим острахом. Це було повільне, але відчутне зрушення.
Одного дня Андрій повернувся додому раніше. У вітальні він побачив Назара, що сидів на підлозі й малював олівцями, які Андрій купив йому кілька днів тому. Він зупинився в дверях, вражений. Не тим, що хлопчик малював, а тим, що вперше виглядав спокійним — не згорбленим, не настороженим.
— Що малюєш? — запитав Андрій, підходячи ближче.
Назар підняв голову. — Просто малюю.
Андрій сів поруч і глянув на аркуш. Там було три постаті: маленький хлопчик, жінка з довгим волоссям і високий чоловік. Назар провів олівцем по жіночій фігурі.
— Це мама, — сказав він. Потім указав на хлопчика. — Це я.
Андрій відчув, як шлунок стиснувся. — А це хто? — кивнув він на чоловіка.
Назар повагався, а потім тихо відповів: — Не знаю.
Андрій відчув ком у горлі. Він не зміг назвати його татом. І сам Андрій не міг попросити цього. Але в ту мить він зрозумів: він не хоче, щоб Назар бачив його чужим.
— Завтра ми дещо зробимо, — сказав він, провівши рукою по обличчю.
Назар глянув на нього з цікавістю. — Що?
— Я почну процес всиновлення, — відповів Андрій.
Олівець випав із рук Назара. Його очі розширилися. — Правда?
Андрій кивнув. Хлопчик довго дивився на нього, а потім усміхнувся — маленька, несмілива усмішка, але для Андрія це стало найбільшим досягненням.