Тривога в Олениному серці росла, як бур’ян після дощу. Марія Іванівна, звісно, була не чужою, але Олена все більше відчувала себе п’ятою ногою в цій історії. Того вечора вона лягла спати з важкими думками, а вранці її розбудив дзвінок свекрухи. «Оленко, я вже все з’ясувала з менеджером. Квартиру тримають для нас, але треба поспішити з грішми. Я тримаю руку на пульсі!» – голос Марії Іванівни різав слух, як ніж по склу. Олена спробувала встряти: «А якщо щось піде не так? Я чула, що в таких новобудовах часто зривають строки». Свекруха фиркнула: «Та що ти вигадуєш? Це серйозна контора, я сама все перевірила. Буде вчасно, і не сперечайся!»
Олена з Романом давно мріяли про свою хату – ще з тих часів, коли гуляли Хрещатиком, тримаючись за руки, і планували майбутнє. Їхня орендована халупа на Борщагівці ледве вміщала пожитки: старий диван скрипів, стіл хитався, а коробки з речами тулилися в кутку. Олена уявляла простору кухню, де можна поставити великий стіл і покликати друзів на вареники, а Роман марив про місце для своєї гітари, що припала пилом біля вікна. Але що глибше вони грузли в розмовах про новобудову, то більше Олені здавалося, що їхні мрії тонуть у глянцевому болоті обіцянок.
Марія Іванівна часто тягала Романа на перемовини з менеджерами, а Олена плелася за ними, почуваючись зайвою. «Ось дивіться», – менеджер розгортав перед ними схеми комплексу десь під Вишневим. «Просторі сходи, модні під’їзди, навіть смарт-лавочки у дворі. Уявіть, які сусіди – всі пристойні люди!» Свекруха додавала: «Такі квартири беруть солідні родини, а не якийсь там економ у панельках. Правда, Романе?» Він кивав і допитувався: «А парковка підземна буде? А кладовка? Нам усе треба!» Менеджер сяяв усмішкою, обіцяючи ледь не фонтан у дворі. Олена тихенько питала: «А строки точні? Бо я чула про затримки». Їй відповідали однаково: «У нас репутація залізна. Хочете – поїдемо на будмайданчик».
Але в паперах, які підписувала свекруха, спливали нові сюрпризи: то доплата за парковку, то за «покращені вікна». «Це дрібниці», – запевняла Марія Іванівна. «Краще зараз додати, ніж потім локті кусати». Олена помічала, як Роман тихо перекидає гроші з їхнього рахунку, навіть не спитавши її. Одного разу вона не стерпіла: «У нас же немає таких сум! Ми ж планували спершу закрити кредит за холодильник!» Роман відрубав: «Холодильник – це дріб’язок. Іпотека – це серйозно, потерпимо». Олена відчула себе в пастці.
За вечерею вдвох у їхній тісній кухні вона спробувала ще раз достукатися. Лампочка тьмяно світила, кидаючи тіні на тарілки з гречкою й котлетами. «Романе, мені лячно», – почала вона, нервово крутячи ложку. «Ми вкидаємо всі заощадження в будинок, якого ще немає. Я читала в чатах – люди скаржаться, що ця фірма обіцяє золоті гори, а потім тиша». Роман насупився, не відриваючи очей від тарілки. «І що? Завжди є ті, хто ниє. Головне – тримати курс. Ти хочеш вічно гнити в оренді?» Вона похитала головою. «Ні, але я боюся, що ми все втратимо».