Минуло кілька тижнів, коли задзвонив телефон. На тому кінці була двоюрідна сестра Олени, Катя: «Лєно, бабуся Віра в лікарні, стан кепський». Голос сестри тремтів, і Олена, не вагаючись, кинулася пакувати сумку. Вона стояла в коридорі їхньої тісної квартири, коли Роман зайшов із кухні. «Пробач, що так зненацька зриваюся», – сказала вона, застібаючи блискавку. «Але бабуся мені як рідна, я мушу бути з нею». Роман скривився, але кивнув: «Їдь, звісно. Треба бути поряд». У лікарні в Умані Олена застала Віру слабкою, але бабуся всміхнулася й ледь стиснула її руку. «Ти моя радість», – прошепотіла вона. Через чотири дні Віри не стало.
Для Олени це було як удар блискавки – вона виросла під крилом бабусі, і кожна згадка про неї зігрівала серце. Після похорону нотаріус оголосив, що Віра залишила їй стару квартирку в Умані – затишну двокімнатну в центрі. «Оформите через пів року, як за законом», – пояснив він. Олена подзвонила Романові, ще стоячи біля нотаріальної контори. Він вислухав, помовчав, а потім у його голосі спалахнув вогник: «Це ж знахідка! Продамо її, додамо до внеску й візьмемо трикімнатну під Вишневим!» Олена відчула, як усередині все стиснулося. «Романе, це ж бабусине. Вона мені її не для продажу залишила».
Він різко перебив: «Олено, бабуся була золота людина, хай спочиває з миром, але жити в її старій хаті? Там же все скрипить, ремонт потрібен, та й район хоч центр, але без зручностей. Навіщо нам це, якщо ми будуємо нове?» Вона відвернулася до вікна, тихо промовила: «Там її тепло. Старий стіл, який вона любила протирати, фіалки на підвіконні. Я не хочу це віддавати». Роман пом’якшив тон: «Ніхто не каже забувати її. Але подумай – це наш шанс вирватися вперед!» Спір затих, коли прийшло повідомлення від банку: треба доплатити за «оновлені матеріали» для стройки. Роман глянув на неї: «Раз є спадщина, давай шукати покупця вже зараз!»
Олена відступила: «Ти жартуєш? Ми не можемо продати те, що ще не моє. І я не вірю в цю новобудову – а якщо це обман?» Він спалахнув: «Мама все перевірила! Досить скиглити про одне й те ж. Може, заради нас відкинеш ці сантименти?» Олена похитала головою, відчуваючи, як серце рветься. Вона щойно втратила бабусю, а Роман уже бачив у її пам’яті лише гривні для сумнівного проєкту. Повернення до Києва після похорону було як туман. Роман думав лише про те, як зібрати більше грошей на черговий платіж.
Незабаром Марія Іванівна скликала їх до себе на Оболонь – на «сімейну нараду». Її кухня пахла свіжою випічкою, але повітря гуділо від напруги. Свекруха взяла слово: «Оленко, ми з Романом усе обговорили. Ти можеш чинити як хочеш, але ми кажемо – продавай бабусину хату, щойно оформиш. Усі виграють, а ти – особливо, житимеш у класному ЖК!» Олена насупилась: «Чому ‘усі’, якщо в документах лише ви, Маріє Іванівно?» Свекруха спокійно ковтнула чай: «Бо ми – сім’я. На мене оформили для швидкості. Хіба ми не збиралися переписати потім?» Олена видихнула: «Може й так, але я не відчуваю себе в цій грі».