Олена подала на розлучення й відтоді не брала слухавку, коли дзвонив Роман. У душі вирувала буря: жаль до нього, лють на свекруху й туга за тим, що колись було любов’ю. Через тиждень він з’явився під дверима тітки Світлани з букетом ромашок, грюкав і благав: «Пробач, я був сліпий, давай усе налагодимо!» Але щойно заїкнувся про «вигоду від новобудови», Олена, стримуючи сльози, шепнула тітці: «Скажи йому йти. Я не хочу його чути». Роман залишив квіти під дверима – зламані, як і його впевненість, – і зник у вечірній темряві.
Невдовзі серед інвесторів гримнула новина: стройка дійшла до фіналу, ціни на квартири підскочили, але забудовник вимагав останню доплату за ключі. Марія Іванівна раптом зробила хід конем – продала свою частку. Оскільки все було записано на неї, вона спокійно розпорядилася майном, зірвавши куш на піку попиту. Роман увірвався до неї додому: «Мамо, що ти твориш? Ми ж мали там жити!» Вона холодно всміхнулася, складаючи речі в сумку: «Я вклала, я ризикнула, я й забрала. А ти, синку, мав би пильнувати свою жінку». Роман закляк: «Але я ж усе робив для нас…» – «Мало що ми хотіли», – відрізала вона. «Я їду на море, а ти розбирайся сам».
Роман стояв у порожній квартирі матері, слухаючи, як грюкнули двері. Усі його плани розсипалися в пил – у документах його імені не було, тож він залишився з носом. У відчаї він кинувся до тітки Світлани, де жила Олена, і загрюкав у двері: «Олено, благаю, прости! Я не слухав тебе, гнався за цією стройкою й усе програв. Повернися!» Вона стояла за дверима, стискаючи ручку, слухаючи його надривний голос. Сльози текли по щоках, але вона зібрала волю в кулак: «Я любила тебе, Романе, але ти продав наші мрії. Я не віддам бабусину хату й не вірю твоїм словам. Іди». Він шепотів: «Я зрозумів усе…» Але її тихе «Запізно» зарубало надію. Роман сповз по стіні, ховаючи обличчя в долонях, – сльози змішалися з розпачем.
Через кілька місяців Олена отримала документи на бабусину квартиру в Умані. Вона залишила її такою, якою пам’ятала: старі шпалери з квіточками, потертий диванчик, полиці з книжками Віри. Лише освіжила стіни фарбою й повісила легкі штори. «Це мій острівець», – сказала вона тітці Світлані, коли та завітала в гості. «Я втомилася гнатися за чужими ілюзіями». У квартирі панувало тепло – фото бабусі на комоді, її вишиті рушники, фіалки на підвіконні. Поливала квіти й думала: «Інколи маленький дім із душею кращий за будь-який шик».
Роман писав їй, просив повернутися, але вона мовчала. Люди шепотіли, що він загруз у боргах – іпотека й кредити душили його. Жив десь на околиці Києва, підробляв кур’єром, щоб звести кінці. Марія Іванівна зникла – казали, купила дачу під Одесою й тішиться вигодою. З сином не спілкувалася, лишивши його самого. Олена поволі оговтувалася. Розлучення подарувало їй свободу й розуміння: довіряти треба тим, хто чує твоє серце.