Олена дісталася до квартири своєї тітки Світлани на Подолі, коли над Києвом уже спускалися сутінки. Сівши на потертий, але затишний диван у маленькій вітальні, вона вилила тітці все, що наболіло. Світлана слухала мовчки, лише підливала їй м’ятний чай і гладила по плечу. Після безсонної ночі Олена зрозуміла: у її шлюбі з Романом з’явилися тріщини, які вже не замажеш словами. Він дзвонив кілька вечорів поспіль, умовляв повернутися: «Ти не хочеш бути з нами в цій справі, вважаєш нас дурнями». Олена тихо відповідала в слухавку: «Я просто хочу, щоб ти почув мене». Але чула лише його роздратування й звинувачення. Біль стискав груди, але вона вирішила стояти на своєму – і за спадщину, і за свій голос.
Два місяці Олена жила в тітки, збираючи думки докупи. Роман із Марією Іванівною гнали вперед свій план із новобудовою під Вишневим. Забудовник раз у раз підкидав нові умови: то доплата за труби, то за «модний дизайн двору». А потім грянула новина – здачу будинку відклали на вісім місяців. Олена дізналася про це від знайомої, яка теж вкладалася в той ЖК, і набрала Романа: «Я ж казала, що можуть бути проблеми. Ти розумієш, що це тільки початок?» Він буркнув: «Не нагнітай. Усі великі стройки трохи гальмують. Менеджери кажуть, це через якісь перевірки, скоро все владнають».
Вона наполягала: «Вони завжди щось обіцяють. Чому ти сліпо віриш? У нас же немає жодних гарантій!» Роман зітхнув: «Інвестиції – це терпіння. Мама теж каже, що все під контролем». Того ж дня Марія Іванівна сама зателефонувала Олені. Її тон був крижаним: «Якщо ти не хочеш із нами тягнути цю справу, то хоч не заважай Романові. Він і так на нервах через твою впертість». Олена стримала гнів: «Я не заважаю, я боюся, що ми залишимося з нічим. А ви ще й мою спадщину хочете закинути в цю яму». Свекруха хмикнула: «Думай як хочеш, але краще б ти схаменулася». Розмова обірвалася, залишивши Олену з відчуттям порожнечі.
Незабаром забудовник оголосив нову умову: хто доплатить зараз, той швидше отримає ключі й ремонт. Роман приїхав до тітки Світлани й почав умовляти: «Треба знайти покупця на бабусину хату! Інакше ми втратимо шанс на швидке заселення». Олена закрила обличчя руками: «Це божевілля. Я не продам, поки не побачу, що будинок стоїть. І я не зраджу пам’ять Віри». Роман знизив голос: «Це наше майбутнє. Я не кажу забувати бабусю, але давай дивитися вперед». Вона мовчала, відчуваючи, як біль від утрати й страх перед аферами стискають горло.
Минув місяць. На будмайданчику стало тихо – крани завмерли, робітники зникли. У чатах інвесторів заговорили, що в компанії закінчилися гроші. Олена поділилася чутками з Романом, але він відмахнувся: «Це балачки конкурентів. Мама каже, у них є зв’язки, усе буде». Але документів із новими строками ніхто не показав. Сварки спалахували щоразу, коли йшлося про фінанси. Роман приходив до тітки мало не щовечора, бурчав про ціни, що ростуть, і знову натякав на продаж квартири в Умані. «Я вже не знаю, як із тобою говорити», – видихала Олена. «Я боюся втратити все, а ти…» – «А я будую нам життя!» – перебивав він.