Тарас стояв надворі, дим від цигарки клубочився в морозному повітрі. Село Вільшани потопало в тиші, лише десь гавкав пес. Його думки поверталися до минулого, до тих днів, коли життя здавалося простішим, але вже тоді несло в собі гіркоту. Він сів у «Таврію», завів двигун, але не рушив. Заплющив очі, і спогади, наче кадри старого кіно, закружляли перед ним.
Галина Степанівна завжди була суровою. Скільки Тарас себе пам’ятав, її голос лунав, як грім перед бурею: то він не так дрова поколов, то картоплю не викопав, то оцінки в школі не ті. «Ти мені всі нерви з’їв, Тарасе!» – кидала вона, коли він, малий і незграбний, пролив компот чи забув погодувати курей. Хлопець старався: носив воду з криниці, рубав дрова, аж руки боліли, але похвали не чув. «З тебе ні мужа, ні батька не вийде, – казала вона, дивлячись холодними очима. – Самотнім помреш, як дід твій».
Ці слова западали в душу, мов камені. Тарас ріс із відчуттям, що не вартий кращого, що його доля – тягнути ярмо, не скаржачись. Але в школі, серед сірих буднів, з’явилася вона – Юля. Йому було п’ятнадцять, коли він помітив її: тиха дівчина з довгою чорною косою і очима, наче озера влітку. Вона сиділа через парту, завжди з книжкою, і рідко сміялася, але її посмішка гріла, як сонце.
Одного осіннього дня, коли пахло опалим листям, Тарас наважився заговорити. Після уроків наздогнав її біля шкільного ганку. «Юль, а ти… алгебру зробила?» – пробурмотів він, червоніючи. Вона кивнула, усміхнувшись краєм губ, і пішла, залишивши його з теплом у грудях. Удома він, радісно посміхаючись, розповів про це матері, сподіваючись на підтримку. Але Галина лише скривила губи: «Та кому ти потрібен? Такі, як вона, на тебе не глянуть. Не ганьбися, Тарасе!» Її слова вдарили, мов ляпас. Він замовк, заховав почуття глибоко, але Юлю не забув.
На уроках він ловив себе на тому, що дивиться, як вона пише в зошиті, як морщить лоба над задачею. Одного разу вчителька спіймала його погляд і вичитала перед класом. Сміх однокласників пік щоки, але йому було байдуже. Після уроків він чекав Юлю біля старої груші коло школи. Вона вийшла в легкому шарфі, і він, заїкаючись, запропонував провести додому. Юля погодилася.
Вони почали гуляти – спершу до її хати, а потім уздовж річки, де вода виблискувала в сутінках. Юля виявилася не гордою, як він боявся, а щирою. Розповідала, як мріє поїхати до міста, стати вчителькою, навчати дітей. Тарас слухав, і в ньому народжувалася віра, що життя може бути більшим, ніж материнські докори. Через місяць вони затрималися біля річки. Сховалися в старій клуні, де пахло сіном і землею. У тиші їхні руки зустрілися. Все сталося швидко, незграбно, але з такою ніжністю, що Тарас відчув себе живим. Юля мовчала, але її очі блищали. Вони розійшлися, не кажучи слів, але він знав – любить її.
Наступного дня Юля не прийшла до школи. Він чекав її біля груші, потім біля хати, але марно. Сусідка, тітка Марія, шепнула, що Юлину матір відправили до родичів у місто – «плітки пішли». Тарас повернувся додому, ніби в тумані. Галина, дізнавшись, звинуватила всіх, крім нього: «Це її мати винна, відвезла, щоб тебе позбутися!» Але Юлина мама, зустрівши його біля крамниці, кинула: «Це твоя Галина плітки розпускала!» Тарас не знав, кому вірити. Біль душив його.
Тарас сидів у хаті, стискаючи кулаки. Біль від втрати Юлі пік, як жар у вугіллі. Він не витримав і вперше за багато років закричав на матір. «Ти мені життя ламаєш, мамо! Все через тебе!» Галина Степанівна застигла, її очі наповнилися слізьми, але Тарас уже не бачив цього – гнів заливав його. Він хотів вирватися з Вільшан, із цього дому, де кожен кут нагадував про його нікчемність. Батько, Іван, мовчазний водій сільського автобуса, раптом підтримав його. «Їдь, синку, – сказав тихо, дав йому п’ять сотень гривень зі своїх заощаджень. – Тільки не забувай нас».
Тарас поїхав до міста, влаштувався на будівництво. Робота була важка, але там він міг дихати вільніше. Через рік батько приїхав до нього й привіз пожовклий конверт. «Мати ховала», – коротко кинув Іван, опустивши очі. То були листи від Юлі – тонкі аркуші, списані дрібним почерком. Вона писала про своє життя в місті, про суворих родичів, про те, як сумує за Вільшанами і за ним. «Я не хотіла їхати, Тарасе, – було в одному листі. – Мама сказала, що так краще». Він читав до ночі, відчуваючи, як серце стискає туга й провина. Хотів шукати її, але дізнався від знайомих, що Юля вийшла заміж і поїхала кудись далеко.
Минуло десять років. Після смерті батька Тарас повернувся до Вільшан – Галина після інсульту вже не вставала з візка. Життя стало сірим: столярка, хата, догляд за матір’ю. Але одного дня в сільській крамниці він побачив Юлю. Вона приїхала до рідних. Її очі, зморені, але такі рідні, зустрілися з його. «Тарасе?» – усміхнулася вона, і в цій усмішці майнула та сама дівчинка з косою. «Юлько», – видихнув він, відчуваючи, як тремтить голос.
Вони розговорилися прямо біля полиць із крупами. Юля зізналася, що боялася, що він сердився за її від’їзд. «Я не хотіла тебе кидати», – тихо сказала вона. Того вечора вони сиділи в нього на кухні за чаєм із липою. Тарас розповів про листи, які мати ховала. Юля поділилася, що дітей у неї немає, а чоловік виявився жорстоким. «Інколи думаю, що дарма тоді поїхала», – прошепотіла вона, дивлячись у чашку. Їхні погляди перетнулися, і тієї ночі вони знову були разом – уже не діти, а дорослі, з тягарем минулого. Вранці Тарас прокинувся сам. На столі лежала записка: «Дякую, Тарасе. Живи щасливо». Юля пішла, залишивши легкий запах трав і порожнечу в грудях.
Та ніч змінила його. Тарас зрозумів, що мусить жити своїм життям, попри все. Але доля мала інші плани. Однієї осені Галина Степанівна впала на мокрому ганку, тягнучи мішок із буряками. Крик, глухий стук – і вона лежала, стискаючи ногу від болю. У районній лікарні сказали: перелом стегна, ускладнення. Операція не помогла – ноги відмовили. Галина стала залежною від візка, а її вдача – ще гострішою. Тарас узяв на себе весь тягар: годував, мив, терпів її скарги. «Нащо я тобі така?» – шипіла вона, відштовхуючи тарілку з кашею. Він мовчав, але всередині кипіло.
Єдиною розрадою була Соломія, медсестра. «Ти міцний, Тарасе, але не забувай про себе», – казала вона, усміхаючись. Її слова гріли, хоч він не знав, як їх втілити. А тоді з’явилася Оленка – і все перевернулося.