Поява Оленки в хаті Тараса перевернула все догори дном. Галина Степанівна, побачивши дівчинку, спалахнула гнівом. «Це що за чужа дитина тут?!» – закричала вона, її голос тремтів від злості. – Забирай її, Тарасе, не тягни в дім кого попало!» Вона схопила зі столу горнятко і кинула його на підлогу. Осколки розлетілися, як її терпець. Тарас, стиснувши зуби, узяв Оленку за руку й повів до своєї кімнати, подалі від материного крику. Дівчинка тремтіла, тулилася до нього, а він, опустившись навколішки, тихо спитав:
– Що сталося, мала? Розкажи.
Оленка підняла на нього великі сірі очі, повні сліз. «Дома мене б’ють, – прошепотіла вона. – Він казав, що я зайва. Що йому не потрібна». Її голос зірвався, і вона притулилася до Тараса, ховаючи обличчя в його светрі. У нього всередині щось обірвалося. Він гладив її по голові, шепочучи: «Ти не зайва, Оленко. Тут тебе ніхто не скривдить».
Невдовзі поліція розшукала матір дівчинки й дала Тарасові номер телефону. «Так, я приїду за нею», – буркнула жінка в слухавку й кинула трубку. За годину в двері постукали. Тарас відчинив – і завмер. На порозі стояла Юля. Та сама Юля з його юності, із тими ж глибокими очима, тільки тепер із втомленими рисами й легкими зморшками. Вона теж застигла, побачивши його.
– Тарасе? – видихнула вона, стискаючи край пальта.
– Ти? – вирвалося в нього. – Це твоя донька?
Юля кивнула, нервово озираючись. Вона зайшла, стискаючи рукав, і почала пояснювати. Чоловік узяв Оленку на прогулянку, але повернувся сам. Сказав, що вона втекла. «Я шукала її, Тарасе, але…» – її голос затремтів, і вона замовкла, дивлячись на Оленку, яка спала на дивані, закутана в ковдру. Тарас насупився.
– Ти казала, що дітей у тебе немає, – тихо промовив він, із ноткою болю.
Юля опустила голову. «Я… не хотіла брехати. Просто все так заплуталося». Вона виглядала розгубленою, і Тарас, попри змішані почуття, відчув до неї жаль. Оленка спала, згорнувшись клубочком, і він сказав:
– Хай лишається до ранку. Я догляну.
Юля кивнула, шепнувши: «Я повернуся завтра», – і вийшла, залишивши за собою тишу й вир думок у його голові. Наступного вечора вона прийшла знову. Вони сиділи на кухні, поки Оленка гралася в кімнаті зі старою лялькою, яку Тарас знайшов у комоді. Юля, дивлячись у стіл, почала розповідати. Її чоловік ненавидів Оленку від народження. Хотів сина, а коли народилася дівчинка, заявив, що не годуватиме «зайвий рот». «Він кричав, що вона мені в покарання, що я його обдурила», – її голос дрижав, пальці теребили край скатертини. – Казав, що вона не його».
Тарас слухав, відчуваючи, як холод пробігає спиною. Він глянув на Оленку через відчинені двері – вона тихо наспівувала мелодію ляльці. Його погляд зупинився на її обличчі: сірі очі, як у Юлі, але з рисами, що нагадували його самого в дитинстві – той самий упертий підборідок. Серце заколотилося. Він згадав ту ніч у клуні, десять років тому, їхню невпевнену близькість, змішану з ніжністю й соромом. Невже? Думка вдарила, як грім.
– Юль, – голос його тремтів, – вона моя?
Юля підняла очі, повні сліз. Вони котилися по щоках, і вона не могла їх зупинити. «Так, Тарасе, – видихнула вона, ховаючи обличчя в долонях. – Це було після тієї ночі. Я дізналася за місяць, уже в місті. Тітка помітила, кричала, що я ганьба родині. Змусила мовчати. Потім з’явився він, залицявся. Я вийшла за нього, щоб усе приховати. Він думав, що Оленка його, але потім почав підозрювати. І тоді почалося пекло».
Тарас слухав Юлю, відчуваючи, як усе всередині перевертається. Він підійшов до неї, опустився на коліна й обійняв, притиснувши до себе. Вона плакала, уткнувшись йому в плече, як колись у юності, коли вони були просто дітьми, загубленими у своїх почуттях. «Чому не сказала?» – прошепотів він, гладячи її по волоссю. «Боялася, Тарасе, – видихнула вона. – Хотіла написати, але тітка забирала листи, доки я не здалася». Він відсторонився, глянув їй в очі й тихо сказав: «Я б тебе ніколи не покинув». У його голосі бриніли біль і ніжність, від яких Юля заплакала ще дужче.
Він повернувся до Оленки, яка, не помічаючи їх, наспівувала мелодію ляльці. Ця дівчинка, яку він знайшов у кучугурі, була його донькою – плодом тієї ночі, коли він уперше відчув себе потрібним. А її названий батько, дізнавшись правду, з यूनेвидів її так, що кинув замерзати в лісі. Тарас підійшов до Оленки, присів поруч. Вона підняла на нього очі й усміхнулася – несміливо, але довірливо.
– Ти не підеш, як тато? – тихо спитала вона.
– Ні, Оленко, – він похитав головою, відчуваючи, як ком у горлі душить. – Я залишуся.
У ту мить він зрозумів, що гнів на Юлиного чоловіка, полегшення від правди й любов до цієї дівчинки сплелися в ньому воєдино. Вона була його, і він не дасть їй відчути себе зайвою. Минув тиждень, але для Тараса він тягнувся, як вічність. Щодня він дивився на Оленку, свою доньку, і відчував тепло, змішане з болем за втрачені роки. Юля приходила щовечора – розгублена, змучена, але з іскрою надії в очах. Вони сиділи на кухні, поки Оленка малювала олівцями за столом, і говорили – про минуле, про втрачене, про те, що ще можна врятувати.
Одного вечора, коли за вікном гудів вітер, а в хаті пахло м’ятним чаєм, Тарас узяв Юлю за руку. «Юль, давай жити разом. Ти, я, Оленка – як сім’я». Її очі наповнилися слізьми, але це були сльози щастя. Вона кивнула, стиснувши його руку: «Я хочу цього, Тарасе. Більше за все». Наступного дня вона зібрала скромний чемодан – трохи одягу, кілька Оленчиних іграшок – і повернулася до нього. Її чоловік, дізнавшись правду, не чинив опору. Підписав папери на розлучення з холодною посмішкою, кинувши: «Забирай свою дитину, мені вона не треба». Ці слова ранили Юлю, але Тарас обійняв її й шепнув: «Тепер вона потрібна нам».
Оленка вперше за довгий час засміялася дзвінко, безтурботно. Вона кинулася до Юлі, обіймаючи її худими ручками, і закричала: «Мамо, ми тепер завжди будемо разом!» Юля притисла доньку до себе, ховаючи сльози в її розпатланому волоссі, і прошепотіла: «Так, сонечко, завжди». Тарас дивився на них, відчуваючи, як у грудях розтікається тиха радість. Вони стали сім’єю – не ідеальною, зшитою з клаптів минулого, але справжньою.
Та їхнє щастя було крихким. Одного ранку в хату ввірвалася Юлина мати, Віра Григорівна, висока жінка з суворим обличчям і очима, повними осуду. Вона стояла на порозі, стискаючи сумку. «Юлько, що ти робиш? – гримнула вона. – Кинь цього Тараса, він тобі не пара! Повертайся додому, поки не пізно!» Її слова різали, Юля зблідла, відступивши назад. Тарас ступив уперед, загороджуючи її собою.
– Вона вдома, Віро Григорівно, – твердо сказав він. – Її місце тут, із нами. Ідіть геть.
Його голос був спокійним, але твердим, як камінь. Віра відсапнула, кинула: «Пожалкуєш!» – і грюкнула дверима так, що шибки задзеленчали. Цей конфлікт відгукнувся в Галині. Вона, досі мовчки спостерігаючи за змінами, раптом вибухнула, побачивши, як Тарас обіймає Оленку.
– Ти егоїст, Тарасе! – закричала вона. – Забув про матір, притащив чужих у дім!
Її голос тремтів від образи, але в ньому вчувався страх самотності. Тарас, стиснувши кулаки, відповів:
– Мамо, я тебе не кидаю. Але в мене тепер сім’я.