Галина відвернулася, витираючи сльози, і тихо сказала: «Відвези мене до старої хати, де ми з батьком жили. Не хочу бути тут тягарем». Тарас відчув, як серце стискається, але кивнув. Наступного дня він відвіз її до старого дому на околиці Вільшан, де колись гуділа їхня родина. Галина сиділа біля вікна, дивлячись на засніжений сад, і мовчала. Тарас пішов із важким серцем, але знав, що не може далі жити лише заради її бажань. Він повернувся до Юлі й Оленки, до їхнього нового життя, яке щойно починало розквітати.
Минув місяць. У середині лютого, на день народження Тараса, хата засяяла теплом. Юля спекла пиріг із вишнями, пахучий і рум’яний, а Оленка намалювала листівку – трохи криву, але щиру, з написом «Тату, з святом!» Вони сиділи за столом, сміялися, і Тарас раптом зловив себе на думці, що вперше за роки не відчуває порожнечі. Юля торкнулася його руки, її очі блищали теплом, а Оленка розповідала, як малювала сонце на листівці, «щоб тато завжди посміхався». У двері постукали.
Тарас відчинив і завмер. На порозі стояла Галина Степанівна – у старому пальті, з костилем у руці й пакетом у другій. Її обличчя, зазвичай суворе, пом’якшало, очі світилися слізьми. «З днем народження, синку», – тихо сказала вона й ступила в хату. Вона побачила Юлю, яка накриває стіл, Оленку, що бігла до Тараса з листівкою, і його самого – усміхненого, як не був із дитинства. Галина стояла, спираючись на костиль, і мовчала, але в її погляді щось змінилося.
Вона дивилася на цю сім’ю, на тепло, яке вони створили, і раптом збагнула, як помилялася. Усі ці роки вона тримала Тараса в путах своєї болі, боячись самотності, але тепер бачила, що він не один – у нього є дім, повний любові. «Я була неправа, Тарасе, – прошепотіла вона, і голос її тремтів. – Пробач мені». Юля завмерла, Оленка здивовано глянула на бабусю, а Тарас відчув, як гора падає з плечей. Він підійшов до матері, обійняв її обережно, ніби боячись її сполохати.
Наступного дня Галина повернулася. У руках вона тримала торт – простий, із нерівною глазур’ю, який спекла сама, вперше за роки вставши до плити. Вона поставила його на стіл і сказала: «Юля, Оленко, Тарасе – пробачте стару. Хочу бути з вами». Оленка кинулася до неї, обіймаючи так, що костиль мало не впав, і вигукнула: «Бабусю, ти залишишся!» Галина всміхнулася – щиро, без тіні бурчання – і кивнула: «Залишусь, внучко».
Тарас дивився на них: на Юлю, яка витирала сльози радості, на Оленку, що сміялася, на матір, чиє обличчя розгладилося від спокою. Хата наповнилася не просто теплом печі, а чимось більшим – миром, якого він так довго шукав. Він обійняв Юлю, притягнув до себе Оленку й відчув, як усі випробування, усі рани минулого привели його сюди – до цієї сім’ї, до цього щастя.
Юля поклала голову йому на плече, шепнувши: «Це наш дім, Тарасе». Оленка, притулившись, додала: «І ми завжди будемо разом!» Галина, сидячи за столом, тихо всміхалася, тримаючи Оленчину руку. Уперше за довгі роки Тарас відчув, що все на своїх місцях. Життя, яке здавалося сірим і безнадійним, розквітло теплом і любов’ю, як вишневий сад навесні.