Їхні стосунки росли, мов весняна трава після дощу. Назар виявився не лише красенем, а й людиною з душею — умів слухати, підбадьорювати. Через рік він освідчився їй на набережній Дніпра, ставши на одне коліно прямо під зоряним небом. Марта сказала «так», і підготовка до весілля закрутила їх у вихорі планів.
Але за кілька тижнів до церемонії Назар оголосив, що мусить поїхати до матері в Чернівці — та тяжко захворіла. Марта підтримала, побажавши свекрусі здоров’я. Він повернувся за два дні до весілля, втомлений, але веселий. Поки Назар приймав душ, Марта вирішила розібрати його валізу — і застигла. Між сорочок лежала жіноча блузка. Чужа.
Марта стояла посеред кімнати, тримаючи в руках ту блузку — легку, з ніжним квітковим візерунком. У голові гуділо, ніби рій бджіл оселився під черепом. Вона перебирала пальцями тканину, намагаючись зрозуміти, як таке могло статись. Це не її річ, не мамина, не Оленина. Чия ж тоді? Двері ванної грюкнули, і Назар вийшов, витираючи рушником мокре волосся. Побачивши її з блузкою, він спочатку здивувався, а потім розплився в усмішці.
— Що, ревнуєш? Це добре, — кинув він недбало, ніби жартома. — То, мабуть, сестри моєї річ. У Чернівцях пакувався нашвидкуруч, видно, випадково закинув до валізи. Не бери в голову.
Він чмокнув її в щоку й пішов до спальні, бурмочучи щось про втому з дороги. А Марта так і залишилась стояти, стискаючи блузку. Сестра? У Назара була сестра, так, але чомусь його пояснення звучало як виправдання школяра перед вчителькою. Сон тієї ночі до неї не йшов — думки ганяли одна за одною, мов трамваї на Подолі в годину пік.
Наступного дня вона набрала Олену, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
— Оленко, приділи мені п’ять хвилин, благаю, — шепотіла Марта в трубку, стоячи на балконі, щоб Назар не почув.
— Що сталось? Ти вся на нервах, — занепокоїлась подруга.
— Я знайшла жіночу блузку в його речах, — видихнула Марта, ніби скидаючи камінь із душі.
— І що він сказав?
— Що це сестри. Але я не знаю, чи вірити. Щось тут не те.
Олена помовчала, а потім твердо мовила:
— Не накручуй себе. Сказав — значить, так і є. Весілля ж післязавтра, Марто. Лягай спати, відпочивай, викинь дурне з голови.
Та сумніви не відпускали. Усе, що лишалось до весілля, Марта прокручувала той момент у думках: блузка, його усмішка, легкість, із якою він відмахнувся. Уранці, коли вони з Назаром збирались до РАЦСу, вона помітила його телефон на кухонному столі. Пароля там ніколи не було — він сам казав, що «нема чого ховати». Раніше Марта й не думала лізти в його справи, але цього разу пальці самі потягнулись до екрана. Відкривши повідомлення, вона завмерла.
Переписка з якоюсь Оксаною тягнулась уже місяці. «Коханий, коли приїдеш?», «Сумую за тобою», — читала Марта, і кожен рядок бив, мов грім. Це не сестра, не подруга, а хтось дуже близький. Руки затрусились, але вона поклала телефон назад, ніби нічого не сталось.
— Поїхали, бо спізнимось, — гукнув Назар, зайшовши до кухні. Він узяв її за руку, і вони пішли до машини. У РАЦСі на Подолі, серед метушні й запаху квітів, Марта остаточно вирішила: не дозволить себе обдурити. Коли працівниця запитала: «Чи згодні ви, Маргарито Василівно, стати дружиною Назара?», вона видихнула «Ні», розвернулась і побігла геть.
Сльози текли рікою, розмазуючи туш по щоках, але їй було байдуже. Плаття, на щастя, було простим, без пишних шлейфів, тож бігти було зручно. Вона мчала вулицями, не оглядаючись, прагнучи одного — зникнути. Та куди? Додому не хотілось — там Назар. І раптом згадала про Сашка, того менеджера з роботи, що давно кликав її на каву.
— Сашко, пробач… можна я… — схлипувала вона в трубку.
— Марто, де ти? Кажи адресу, я зараз приїду, — відповів він, не розпитуючи.
Вона назвала перехрестя біля крамниці на Либідській. Через десять хвилин він уже був там, мовчки посадив її в авто й відвіз до себе.