Сашко привіз Марту до своєї квартири на Осокорках — невеликої, але затишної, з видом на Дніпро вдалині. У повітрі пахло свіжозвареною кавою, а на столі стояла стара керамічна чашка з гербом Києва. Він мовчки налив їй ромашкового чаю, поставив на стіл і тихо сказав:
— Що б там не сталось, можеш на мене розраховувати. Розкажеш, коли сама захочеш. А зараз відпочинь, тебе всю трусить.
Він приніс теплий плед, акуратно накрив її й відійшов до вікна, даючи їй простір. Марта, згорнувшись на дивані, шепнула:
— Можна я залишусь до завтра?
— Звісно, скільки треба, — відповів Сашко, навіть не обертаючись.
Вона лежала, дивлячись у стелю, і думки повільно складались у пазл. Назар, блузка, переписка, весілля, що розсипалось, мов картковий будиночок. Усе боліло, але водночас відчувалась дивна легкість — наче позбулась тягаря, який давно тиснув на плечі. Сашко не розпитував, не ліз із порадами, просто був поруч. І це чомусь гріло.
Наступного вечора Марта вирішила їхати додому. Треба було забрати речі, привести себе до тями.
— Я чекатиму в машині. Якщо що — дзвони, — сказав Сашко, відчиняючи двері.
Вона кивнула, відчуваючи, як за ці два дні він став для неї кимось більшим, ніж просто колегою. У квартирі Назара не було — лише тиша й запах його одеколону в коридорі. Марта зітхнула з полегшенням, швидко переодягнулась у джинси й светр, зібрала найпотрібніше. Тоді вирішила поїхати до Олени — поговорити, вилити душу.
Дорогою до подруги на Троєщині серце калатало. Вона натисла на дзвінок, намагаючись усміхнутись, але двері відчинив Назар — у самих шортах, із розпатланим волоссям. За ним з’явилась Олена, у халаті, з винуватим поглядом.
— Марто? Попереджати не навчилась? — різко кинула Олена, склавши руки на грудях.
— Попереджати?! Ти ще смієш мені дорікати?! — вибухнула Марта, відчуваючи, як сльози душать горло. — Я, дурна, тобі все розповідала, а ти… То це твоя блузка була в його валізі! Я ж її тобі купила на день народження, пам’ятаєш? Браво, друзі! П’ять із плюсом! Один лиш вопрос: за що ви мене так?
Олена фиркнула, глянула на Назара, що мовчки дивився в підлогу, і заговорила:
— Добре, слухай. Назар кохає мене, а не тебе. Ти все життя була занудою — спершу вчилась, як проклята, потім горіла роботою. Я сама порадила йому одружитись із тобою, щоб ти його просунула в фірмі. Ти ж можеш, ти розумниця. А потім би він пішов до мене. Тобі і так усе легко діставалось — пора б із подругою поділитись!
— Боже, я вважала тебе сестрою, — прошепотіла Марта, дивлячись на Олену широко розплющеними очима. — Ніколи тобі ні в чому не шкодувала — ні грошей, ні часу. Як ти могла?
Назар мовчав, уникаючи її погляду. Марта розвернулась, грюкнула дверима й пішла геть. У той же день вона написала заяву про переведення до львівського філіалу компанії — подалі від Києва, від спогадів, від зради. Через місяць, у новому кабінеті з видом на Ратушу, до неї постукали. У дверях стояли кадровик і… Сашко.
— Маргарито Василівно, знайомтесь: Олександр Павлович, наш новий керівник відділу продажів. Теж перевівся з Києва, — усміхнувся кадровик.
— Я знаю, — тихо сказала Марта, дивлячись на Сашка. — Він не лише спеціаліст, а й людина чудова.
Вони стояли, усміхаючись одне одному, і відчували: попереду — новий початок.