— Та ні, не дарма, — зітхнув Віктор. — Але тут усе складно. П’ять років у цій квартирі, двоє дітей… Краще тобі зараз піти, Світлано. Алла скоро повернеться, а я не хочу, щоб вона нас застукала. Завтра побачимося, обіцяю.
Алла закусила губу. «Цікаво, що ж ти таке задумав, Вітьку?» — промайнуло в голові. Вона уявляла, як Світлана розвалилася на їхньому ліжку з вишитою ковдрою, яку Алла купила на ярмарку в Сорочинцях. «Точно викину цю ковдру на смітник!» — вирішила вона, але внутрішній голос знову шепнув: «Тихо, не гарячкуй. Вислухай усе до кінця».
— Я її не боюся, — самовпевнено кинула Світлана. — Хай приходить, мені байдуже. Може, це їй варто мене боятися, а не навпаки. І тебе це теж стосується, Вітько. Мені набридло ховатися, як злодійка!
— Ти що, з глузду з’їхала? — обурився Віктор. — Ця квартира — Аллина, я тут навіть не прописаний. Якщо вона нас вижене, куди підемо? До твоєї орендованої однушки на Позняках? Чи до моєї мами в село під Бровари, де туалет надворі й кози в сараї?
Алла ледь стримала смішок. «Оце так поворот!» — подумала вона, відчуваючи, як гнів поступається цікавості. Вона вирішила дочекатися, чим усе закінчиться.
Світлана на мить замовкла, явно спантеличена словами Віктора. Алла, притулившись до стіни в коридорі, чула, як та обурено видихнула:
— Що значить «квартира Аллина»? Ти ж казав, що це ваше спільне! Чому я про це дізнаюся тільки зараз?
— Та яка різниця? — відмахнувся Віктор. — Ти ж мене не за квадратні метри полюбила?
— Не за метри, але жити десь треба! — огризнулася Світлана. — Я мрію про дітей, а в моїй крихітній орендованій хаті на Дарниці нам усім не вміститися. Я роками відкладала на свою квартиру, а ти… ти що, нічого не маєш за душею?
Алла ледве стримала посмішку. «Оце так, Вітько, попав ти!» — подумала вона, уявляючи його розгублене обличчя.
У спальні тим часом Віктор пожвавився:
— Не панікуй, Світланочка, у мене є план! Ми з Аллою саме продаємо цю квартиру, щоб купити більшу. І от коли нова буде оформлена, це вже буде наше спільне майно. Розумієш, до чого я веду?
— Розумію, — протягнула Світлана, але в голосі чулася нотка сумніву. — І коли це станеться?
— Скоро, дуже скоро! — запевнив Віктор. — А тепер вставай, одягайся. Де твої колготки? Чому ти їх завжди кидаєш під ліжко? Алла може повернутися, а постіль ще не прибрана!