Світлана зупинилася, важко дихаючи. Її очі звузилися, а голос став тихим і загрозливим:
— То ти ще й дурень, крім того, що брехун? Вона тебе обіграла, як малого хлопця на базарі! А я через тебе лишилася без грошей! Що мені тепер робити? Знову їхати до Польщі на заробітки, щоб назбирати на хату?
Віктор знітився, опустивши голову. Він згадував, як пів дня випрошував у неї ці гроші, обіцяючи золоті гори й розкішне життя. А тепер сидів із двома синцями й без жодної ідеї, як виправити ситуацію.
— Може, поговоримо з Аллою? — невпевнено запропонував він. — Попросимо повернути хоча б частину…
— Ти серйозно? — вибухнула Світлана. — Після того, як вона прийшла сюди й насміялася мені в обличчя? Та вона тебе на смітник викине разом із твоїми речами! І мене заодно! Ні, Вітько, це ти мені борг повернеш. Інакше я твоїй мамі в село подзвоню, хай знає, який у неї син шахрай!
Віктор підвівся з дивана, потираючи обидва синці, що вже наливалися синьо-фіолетовим кольором. Світлана стояла навпроти, склавши руки на грудях, її погляд міг би пробити дірку в стіні.
— Ти мені все повернеш, Вітько, до останньої копійки, — холодно сказала вона. — Інакше я не тільки твоїй мамі в Бровари подзвоню, а й на твою роботу заяву напишу. Хай знають, який у них менеджер «чесний».
— Та де я візьму сорок тисяч? — розпачливо вигукнув він. — У мене зарплата ледь на їжу вистачає! Алла ж усе контролює, я навіть на пиво собі не можу відкласти!
— А мені байдуже, — відрізала Світлана. — Ти мене втягнув у це болото, то й вигрібай. Хоч продавай свою стару «Ладу» з гаража, хоч іди на три роботи — твої проблеми.
Віктор уявив, як стоїть на Дарницькому ринку, торгуючи своїм пошарпаним авто, і йому стало зле. Та Світлана не вгавала:
— І знаєш що? Я ще й до адвоката сходжу. Мені одна подруга казала, що можна подати на тебе за шахрайство. Докажу, що ти мене обдурив, і тоді не тільки гроші поверну, а й тебе за ґрати запроторю!
— Ти що, здуріла? — прохрипів Віктор, відчуваючи, як піт котиться по спині. — Ми ж кохали одне одного!
— Кохали? — пирхнула вона. — То було до того, як ти мене обікрав, дурню! А тепер забирайся геть із моєї хати, поки я міліцію не викликала!
Віктор похапцем зібрав свої речі — куртку, шапку й одну шкарпетку, яку знайшов під диваном, — і вискочив за двері, лишивши Світлану кипіти від люті.
Віктор вискочив на вулицю, де холодний березневий вітер із Дніпра одразу вдарив йому в обличчя. Він затягнув куртку щільніше й побрів уздовж Дарницького бульвару, не знаючи, куди податися. Додому до Алли повертатися не хотілося — після її візиту до Світлани він розумів, що там його чекає хіба що чемодан на сходах. У кишені лежало гривень сто, ледь вистачить на маршрутку до мами в село під Бровари.
«Як же я так вляпався?» — думав він, чалапаючи по тротуару. Ще місяць тому все було ідеально: дружина готувала борщ, Світлана мріяла про спільне майбутнє, а він уявляв себе господарем нової квартири на Подолі. А тепер — два синці, порожні кишені й перспектива спати в маминому сараї з козами.
Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилось «Світлана». Віктор вагався, але таки відповів:
— Чого тобі ще?
— Слухай сюди, невдахо, — різко почала вона. — Я передумала тебе просто вигнати. Даю тобі тиждень, щоб повернути гроші. Інакше я не жартую — піду до адвоката. І до твоєї Алли заодно, хай знає, як ти її підставив!
— Та я ж не винен, що вона мене обдурила! — заскиглив він.
— А мені начхати! — гаркнула Світлана й кинула слухавку.
Віктор зупинився біля кіоску з шаурмою, запах якої дражнив голодний шлунок. Але, порахувавши решту, зрозумів, що може дозволити собі хіба що цигарку. Він купив найдешевшу пачку й закурив, дивлячись, як дим розчиняється в сірому київському небі. «Треба щось вигадати, — міркував він. — Може, позичити в кума з Борисполя? Чи піти до Алли благати?»
Віктор допалив цигарку й кинув недопалок у калюжу біля кіоску. У голові крутилися думки, одна дурніша за іншу. Повернутися до Алли? Та вона його швидше виставить за двері, ніж вислухає. Поїхати до мами в село? Але там його чекає тільки стара хата з пічкою й вічна лекція про те, «як він усе зіпсував». Кум із Борисполя? Той сам ледве зводить кінці з кінцями, хіба що дасть пляшку самогону на втіху.
Він сів на лавку біля зупинки, дивлячись, як маршрутки гудуть повз нього до Позняків. У животі бурчало, а в голові визрівав відчайдушний план. «А що, як піти до Алли й усе їй розповісти? — подумав він. — Скажу, що Світлана мене шантажує, що я жертва обставин. Може, пожаліє, заради дітей хоча б?»
Віктор уявив, як стоїть перед Аллою з винуватим виглядом, а вона, можливо, навіть зварить йому борщ, як колись. Але потім згадав її холодний погляд і той капець, що прилетів під око. «Ні, — похитав головою, — краще вже до Світлани повзти на колінах. Хай кричить, але вона хоч не така хитра, як Алла».
Тим часом Алла сиділа в новій квартирі на Подолі, яку оформила на маму. За вікном гудів вечірній Київ, а вона пила вино з келиха, переглядаючи фото дітей, які бавилися в бабусі в Полтаві. «Хай Віктор із своєю Світланою самі розбираються, — думала вона. — Я своє взяла». Її план спрацював ідеально: стара квартира продана, нова в безпеці, а зрадник залишився ні з чим. Вона посміхнулася й підняла келих: «За нове життя!»