Алла неквапно пройшла на кухню, роздивляючись скромний інтер’єр Світланиної квартири. На стінах висіли вишиті рушники, а на підвіконні красувалася вазочка з сухоцвітом — видно, що дівчина намагалася додати затишку цій орендованій халупі.
— Гарно у вас тут, — зауважила Алла, сідаючи за маленький стіл. — Хоч і тимчасове житло, але відчувається душа.
— Дякую, — сухо відповіла Світлана, сідаючи навпроти. Її очі бігали від Алли до дверей, ніби шукаючи шлях до втечі. — Може, Віктора покликати?
— Та ні, він мені не потрібен, — відмахнулася Алла з легкою іронією. — Я сюди до вас прийшла, Світлано. Він тепер ваш, забирайте на здоров’я.
— Як це… мій? — Світлана кліпнула, не второпавши. — Ви що, від нього відмовляєтесь?
— Аякже, — кивнула Алла. — Він знайшов своє щастя, я за нього рада. У сорок років без власного кутка одружитися — це ж тільки з великої любові, правда?
Світлана нахмурилася, відчуваючи підступ.
— Стривайте, без кутка? Але ж він казав, що ви продали квартиру й купили нову! Це ж спільне майно, при розводі поділите!
— Хто вам таке сказав? — засміялася Алла. — Я продала свою стару хату, це так. Але нову не купувала. Все, що Віктор вам наобіцяв, — його фантазії. Він у дитинстві начитався казок про Івана-царевича, от і живе в своїх мріях.
Світлана відкрила рот, але слів не знайшла. Її обличчя побіліло, а руки затремтіли.
— То що… я віддала йому свої заощадження на квартиру, а він… — прошепотіла вона.
— Саме так, — підтвердила Алла, ледь стримуючи посмішку. — Ви обоє гарна пара, насолоджуйтесь одне одним. Але вже без мене.
Світлана сиділа, мов громом прибита, а Алла спокійно допивала чай, який та машинально поставила на стіл. У кухні зависла тиша, яку порушував лише приглушений звук телевізора з кімнати, де Віктор переглядав вечірні новини.
— То ви обманули нас обох? — нарешті видавила Світлана, її голос тремтів від образи. — Я віддала йому всі свої гроші, які роками збирала на хату!
— Хто б казав про обман, — пирхнула Алла, відставляючи чашку. — Ви ж не соромилися крутити шури-мури з моїм чоловіком за моєю спиною. А тепер пожинайте плоди. Я тут ні до чого — це ваші з Віктором ігри.
Світлана стиснула кулаки, її очі спалахнули гнівом, але Алла глянула на годинник і підвелася.
— Ой, засиділася я в гостях, — весело сказала вона. — Час бігти. Приємно було познайомитися, Світланочка. Передайте Вітькові привіт, а його речі я пришлю сюди маршруткою. Розвод, аліменти — усе владнаємо потім. Думаю, вам є про що поміркувати. Бувайте!
Не чекаючи відповіді, Алла швидко попрощалася й вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Світлана, оговтавшись, увірвалася до кімнати, де Віктор сидів перед телевізором, тримаючи пульт. Її обличчя пашіло від люті.
— Ти що накоїв, ідіоте?! — закричала вона, хапаючи свій старий капець із підлоги. Не встиг Віктор підвестися, як той полетів йому в обличчя, влучивши під праве око — симетрично до синця від Аллиного «пострілу».
— Ти обдурив мене! — репетувала Світлана. — Де мої гроші? Де твоя хвалена квартира?
Віктор, тримаючись за око, лише мимрив:
— Та заспокойся, я все поясню…
Але Світлана вже не слухала, шукаючи, чим би ще пожбурити в нього.
Віктор сидів на дивані, затиснувши око рукою, а Світлана гасала по кімнаті, як фурія. На підлозі валялися її капець і пульт від телевізора, який вона пожбурила слідом.
— Ти геть знахабнів! — кричала вона. — Я віддала тобі сорок тисяч гривень, які відкладала з кожної зарплати! А ти мені що? Казки про нову хату на Подолі?
— Світлано, та вислухай мене! — благав Віктор, намагаючись ухилитися від її гнівних жестів. — Я не брехав! Алла справді продала квартиру, я сам бачив документи на столі! Просто… вона мене обдурила, оформила все на свою маму.