Анна ще з малих літ була зачарована світом фотографії. Її дитячі спогади пронизані теплом моментів, коли батько, зачинившись у старій ванній їхньої хрущовки на околиці Києва, чаклував над плівкою. У напівтемряві, під тьмяним світлом червоної лампи, на білому папері проступали силуети людей, дерев чи Дніпра, що виблискував удалині. Для маленької Анни це було справжнім дивом, ніби магія оживала на її очах.
Батько, помічаючи, як донька, затамувавши подих, стежить за кожним його рухом, лише усміхався. «Ти ще сама так зможеш», — казав він, погладжуючи її по голові. І не помилився: згодом Анна опанувала цю справу, перетворивши дитяче захоплення на справжнє мистецтво. Хоч світ давно заполонили цифрові камери й смартфони, вона вперто трималася за свої плівкові апарати. Їй здавалося, що в таких знімках живе щось більше — душа, якої не знайти в ідеально відретушованих цифрових кадрах.
Того травневого дня Анна взяла свій улюблений «Зеніт» і вирушила до озера поблизу Броварів. Це місце вона любила всією душею. Воно зачаровувало в будь-яку пору: чи то взимку, коли крига виблискувала під сонцем, чи восени, коли береги вкривалися золотом листя. А зараз, на початку травня, озеро обіцяло подарувати їй особливі кадри. Сюди вже повернулися лебеді — величні птахи, що для Анни були не просто об’єктом зйомки, а символом краси, ніжності й незламної вірності.
Дорогою на своєму старенькому «Ланосі» вона була в піднесеному настрої. У голові крутилися думки: чи все взяла? День обіцяв бути довгим, тож підготовка мала бути ретельною. У свої 23 Анна вже здобула неабияку славу серед місцевих поціновувачів мистецтва. Її виставки в галереях Києва та області збирали натовпи, а критики не шкодували теплих слів. Батько пишався донькою, а вона завжди наголошувала: «Це він навчив мене бачити світ через об’єктив».
Звернувши з гомінкої траси на тиху ґрунтівку, Анна відчула знайомий трепет. Цю дорогу вона знала змалку — сюди їздили з родиною на пікніки, ловили рибу чи просто милувалися природою. Останніми роками озеро отримало статус природоохоронної зони, що викликало невдоволення місцевих. «Де тепер відпочивати?» — бурчали вони. Але для природи це пішло на користь: вода стала чистішою, а лебеді почувалися тут як удома.
«Ланос» зупинився неподалік берега. Анна навмисне припаркувалася подалі від води, щоб не сполохати птахів. Вийшовши з машини, вона потягнулася, підставляючи обличчя теплому сонцю, й усміхнулася. У багажнику чекали штатив, сумка з об’єктивами й термос із кавою. Озеро розкинулося перед нею, як картина: водяне дзеркало грало відблисками, а легкий вітерець гнав по ньому ніжну брижу. Трави на берегах уже зеленіли, а цвіркуни пробували свої перші весняні мелодії.