«Це ж справжнє диво», — подумала Анна, притуливши око до видошукача. Вона вже відзняла кілька кадрів, коли раптом почула дивний шум із очеретів. Там хтось борсався — чи то у воді, чи то в густій траві. Серце закалатало. Дівчина відставила термос і рушила до джерела звуку, сповнена цікавості й тривоги.
Анна підійшла ближче до очеретів, намагаючись розгледіти, що відбувається. Шум ставав чіткішим: хлюпання води, шелест трави й тихе, але пронизливе скиглення. Дівчина нахилилася, розсунула стебла руками й завмерла від побаченого. У заростях борсався дорослий лебідь — білий, величний, але явно в біді. Його пір’я, зазвичай бездоганно чисте, було змащене багнюкою, а одне крило безсило звисало, вкрите червоними плямами крові. Іншим крилом птах відчайдушно махав, намагаючись вирватися з пастки, але густі очерети тримали його, мов тенета.
— О Господи, хто ж тебе так? — вирвалося в Анни. Вона притисла руку до грудей, відчуваючи, як серце стискається від жалю. Лебідь, здається, почув її голос і на мить завмер, глянувши на неї великими темними очима. У тому погляді читалися і страх, і виснаження. Дівчина зрозуміла: зволікати не можна.
Вона кинулася до машини, лишивши штатив і камеру просто на траві. У голові гуділо: «Треба діяти швидко, але як?». У багажнику знайшла старий плед, який завжди возила про всяк випадок, і велику сумку, куди зазвичай складала спорядження. «Підійде», — подумала Анна, хапаючи речі й поспішаючи назад. Поки бігла, уявляла, як хижак — лисиця чи, може, бродячий пес — напав на птаха, затягнувши його в очерети. Лебідь боровся за життя, але сили покидали його.
Повернувшись, вона побачила, що птах уже майже не рухався. Він склав голову набік, ніби здаючись, і лише зрідка слабко тріпав крилом. Анна відчула, як у горлі стискається клубок. «Тримайся, я тобі допоможу», — прошепотіла вона, хоч і сама не була впевнена, чи впорається. У високих гумових чоботах, які завжди брала на такі вилазки, дівчина ступила у воду. Холод пробрав до кісток, але вона не зупинилася.
Розгорнувши плед, Анна обережно наблизилася до лебедя. Той спробував сіпнутися, але був надто слабким. Одним швидким рухом вона накинула тканину на птаха, щільно притиснувши його крила до тіла. Лебідь затих — чи то від темряви, чи то від безсилля. Дівчина обережно підняла його, відчуваючи, як важко дихає птах у її руках. Сумка чекала на березі, і Анна, хоч і з труднощами, поклала туди лебедя, затягнувши блискавку так, щоб він міг дихати.
Доки тягнула сумку до машини, спина нила від напруги. Птах важив добрих десять кілограмів, а може, й більше. «Ну й здоровило ти», — видихнула Анна, витираючи піт із чола. Нарешті вона закинула сумку в багажник «Ланоса», перевела дух і озирнулася. Озеро лежало тихе й прекрасне, але зйомка на сьогодні явно завершилася. Тепер її думки крутилися навколо одного: куди везти цього красеня?
Сівши за кермо, Анна увімкнула двигун і почала обдзвонювати ветклініки. Руки тремтіли, голос зривався від хвилювання. «У нас немає місця», «Ми не беремо диких птахів», — відповідали їй раз за разом. Нарешті, коли надія майже згасла, трубку взяв чоловік із хриплим голосом: «Привозьте, подивлюся». Анна видихнула з полегшенням і мало не розплакалася від вдячності.
«Ланос» Анни мчав ґрунтівкою назад до траси, здіймаючи хмаринки пилу. У салоні гудів кондиціонер, але дівчина все одно відчувала, як піт котиться по спині — чи то від спеки, чи від нервів. На задньому сидінні лежала сумка з лебедем, і Анна раз у раз кидала погляд у дзеркало, перевіряючи, чи все з ним гаразд. Птах тихо посопував, і це трохи заспокоювало її. Вона вже встигла домовитися з ветеринаром, але думки гуділи: «А якщо пізно? А якщо не врятують?».