Лебідь одужував швидше, ніж сподівалися. Уже за місяць він почав махати крилом, хоч і обережно. Анна з Євгеном виносили його на подвір’я клініки, щоб птах відчув вітер і сонце. Одного дня, коли Лад гордо розправив крила, Анна не стримала емоцій:
— Дивись, який красень! Він майже готовий літати!
Євген, стоячи поруч, раптом узяв її за руку.
— Він красень, але ти краща, — тихо сказав він, і, не давши їй опам’ятатися, нахилився й поцілував її.
Анна завмерла, відчуваючи, як щоки заливає жар. Лад, ніби схвалюючи, видав тихе клекотання. Цей поцілунок став початком чогось більшого. З того дня їхні зустрічі перестали бути лише про лебедя. Вони гуляли берегом Дніпра, пили каву в маленьких кав’ярнях на Подолі, сміялися над дурницями. Євген виявився людиною з тонким гумором і великим серцем, а Анна зрозуміла, що її перше враження про нього було хибним.
До осені Лад повністю видужав. Одного ранку вони привезли його назад до озера під Броварами. Стоячи на березі, дивилися, як птах, гордо розправивши крила, злітає в небо й приєднується до своєї зграї. Анна відчула легкий сум, але водночас радість.
— Він повернувся додому, — прошепотіла вона.
— А ми знайшли одне одного завдяки йому, — додав Євген, обіймаючи її за плечі.
Ця історія могла б закінчитися тут, але доля готувала їм ще один сюрприз. Через рік, у травні, Євген запропонував Анні поїхати на те саме озеро — «просто відпочити». Вона ще не знала, що чекає попереду.
Травневий день видався теплим і сонячним, коли Євген запропонував Анні поїхати на озеро під Броварами. «Просто відпочити, подихати свіжим повітрям», — сказав він із загадковою усмішкою, від якої в дівчини защеміло в грудях. Вона погодилася, не підозрюючи, що ця поїздка стане особливою. У машині грала тиха музика, а за вікном пропливали знайомі пейзажі — поля, лісосмуги, маленькі села з хатами під солом’яними стріхами. Анна жартувала, що Євген, мабуть, знову хоче врятувати якогось птаха, але він лише сміявся, відмахуючись.
Коли вони приїхали, озеро зустріло їх тишею й красою. Вода виблискувала під сонцем, а лебеді, що повернулися сюди на літо, плавали вдалині, ніби нагадуючи про їхню першу зустріч. Але цього разу на березі чекало щось несподіване. Посеред трави стояв маленький столик, накритий білою скатертиною. На ньому — пляшка ігристого, кошик із полуницею й два келихи. Анна здивовано глянула на Євгена.
— Ти що, пікнік влаштував? — засміялася вона, але голос тремтів від хвилювання.
— Не зовсім, — відповів він, узявши її за руку й підводячи до столика.
Вона ще не встигла оговтатися, як Євген раптом опустився на одне коліно. У його руках з’явилася маленька коробочка, а в очах — ніжність і легкий страх. Анна затамувала подих.
— Анно, ти змінила моє життя. Той лебідь привів нас одне до одного, і я зрозумів, що не хочу більше жодного дня без тебе. Будеш моєю? — Його голос був тихим, але впевненим. Він розкрив коробочку, і там блиснула обручка — проста, але елегантна, із маленьким камінцем, що вигравав на сонці.
Сльози накотилися на очі Анни. Вона дивилася на нього, на озеро, на лебедів, що гойдалися на хвилях, і відчувала, як серце переповнює щастя.
— Так, Женя, звісно, так! — вигукнула вона, кидаючись йому на шию. Він підхопив її, обійнявши так міцно, ніби боявся відпустити. А потім поцілував — довго, ніжно, і в цей момент над озером знялася зграя лебедів, розсікаючи небо білими крилами. Анна засміялася крізь сльози: «Це ж наш Лад повернувся нас привітати!».
Вони сиділи на березі до вечора, пили ігристе, годували одне одного полуницею й будували плани. Анна розповідала, як хоче зробити фотовиставку про їхню історію — знімки озера, Лада, їхніх спільних моментів. Євген пропонував узяти собаку з притулку, щоб у їхній майбутній сім’ї було ще більше тепла. Зорі вже засвітилися над озером, коли вони, тримаючись за руки, поверталися до машини.
Через кілька місяців вони зіграли весілля — скромне, але затишне, в колі рідних і друзів. На столі стояв торт із фігурками лебедів, а Анна жартувала, що це їхній талісман. Лад, можливо, десь гніздився зі своєю парою, але для них він назавжди залишився символом любові, що почалася з одного травневого дня. І хто знає, може, колись їхні діти слухатимуть цю історію, сидячи на тому ж березі.