Дорогою до Києва вона згадувала, як колись із батьками їздила на це озеро. Тоді все було простіше: розкладали плед на траві, смажили шашлики, купалися до заходу сонця. Тепер же озеро стало заповідним, а її дитячі спогади змішалися з тривогою за долю птаха. Нарешті, минувши затори на в’їзді до міста, Анна припаркувалася біля невеликої ветклініки на Троєщині. Біля входу вже чекав чоловік — високий, з темним волоссям і втомленими очима. Він вийшов їй назустріч, тримаючи в руках медичну сумку.
— Ви Анна? — запитав він, оглядаючи її з ніг до голови. Голос був хрипким, але доброзичливим.
— Так, це я. Дякую, що погодилися! — видихнула дівчина, поспіхом відчиняючи багажник.
— Давайте подивимося, що там у вас, — відповів він, підходячи до машини.
Звали його Євген. Молодий ветеринар, років на п’ять старший за Анну, виявився спокійним і впевненим у рухах. Разом вони обережно витягли сумку й занесли її до процедурної. Лебідь, здається, відчув, що діється щось нове, і слабо заворушився. Євген розстібнув блискавку, оглянув птаха й насупився.
— Схоже, лисиця його цапнула. Крило добряче пошматоване, але кістка, здається, ціла, — промовив він, готуючи шприц із заспокійливим.
Анна стояла поруч, затамувавши подих. Їй хотілося запитати тисячу речей, але вона лише кивала, стежачи за вправними рухами лікаря. Євген ввів лебедю препарат, і той незабаром затих. Потім узявся за чищення рани, акуратно промиваючи її й накладаючи шви. Дівчина помітила, як у нього тремтять пальці — чи то від втоми, чи від зосередженості.
— Він житиме? — нарешті озвалася вона, коли тиша стала нестерпною.
— Житиме, якщо доглядати. Але це не швидко, — відповів Євген, не відриваючи очей від роботи.
Він розповів, що лебедю потрібен спокій, антибіотики й регулярні перев’язки. Анна слухала, але в голові крутилося: «Як я це все організую? У мене ж ні часу, ні місця». Її розгублений вигляд не сховався від Євгена. Він зітхнув і, закінчивши з крилом, додав:
— Якщо хочете, можу взяти його до себе в клініку. Реабілітація — моя справа.
Анна зраділа так, ніби їй подарували цілий світ. «Дякую, ви навіть не уявляєте, як це важливо!» — вигукнула вона, і Євген ледь помітно усміхнувся. Вони домовилися, що вона приходитиме допомагати, і це стало початком їхньої дружби. Дівчина ще не знала, що цей випадок біля озера переверне її життя.
Наступні тижні Анна провела в тісному контакті з Євгеном і їхнім пернатим підопічним. Щодня після роботи чи зйомок вона мчала на Троєщину, до ветклініки, де лебідь поступово приходив до тями. Спершу птах був настороженим — шипів, коли до нього наближалися, і ховав голову під крило. Але з часом, відчувши турботу, він почав довіряти людям. Анна назвала його Ладом — на честь спокою, який він уособлював, коли одужував.
Євген виявився не лише вправним ветеринаром, а й цікавим співрозмовником. Спочатку Анна сприймала його як мовчазного буркотуна — він більше працював, ніж говорив, кидаючи короткі фрази на кшталт: «Тримай його тут» чи «Подай бинт». Але з кожним днем він розкривався. Одного вечора, коли вони разом перев’язували Лада, Євген раптом запитав:
— А чому ти досі з плівкою возишся? Цифра ж зручніше.
Анна усміхнулася, погладжуючи лебедя по шиї.
— Бо в плівці є душа. Кожен кадр — як маленька історія, яку ти сам створюєш. А цифра… вона холодна, — пояснила вона, і Євген задумливо кивнув.
Так почалися їхні розмови — про мистецтво, природу, життя. Анна розповідала про свої вилазки на озера й ліси Київщини, про те, як одного разу загубила штатив у болоті під Ірпенем. Євген ділився історіями про своїх пернатих і пухнастих пацієнтів — від хом’яків до яструбів. Лад, здається, відчував їхню близькість і поводився спокійніше, коли вони були вдвох.