Ольга, молода медсестра з Вінниці, щойно завершила виснажливу нічну зміну в міській лікарні №1. Її спина боліла, наче після цілого дня на городі, а очі злипалися від недосипу — кава з автомата давно не рятувала. Але вона трималася, як завжди, з тією впертою силою, що притаманна вінницьким дівчатам. У приймальне відділення привезли нового пацієнта — безпритульного чоловіка, чий вигляд змушував колег кривитися.
Він був худющий, мов гілка, у рваній куртці, що пахла вогкістю й асфальтом. Обличчя вкривали синці та подряпини, наче його били чи він падав на бруківку Замостя. Деякі медсестри перешіптувалися, ховаючи огиду за масками.
— Знову безхатько, напевно, горілку десь глушив, — пробурчала старша медсестра Галина, поправляючи халат.
— Та що там, лікуй його чи ні — все одно назад на вокзал, — кинув лікар Сергій, ліниво гортаючи картку пацієнта.
Ольга не слухала цих балачок. Вона підійшла до чоловіка, обережно вкрила його старенькою ковдрою з вицвілим гербом лікарні й тихо запитала:
— Як вас звати?
Чоловік повільно розплющив очі — мутні, ніби затягнуті серпанком болю й утоми. Він не відповів. Його потріскані губи ледь ворушилися, а подих був слабким, наче свічка на вітрі.
— Води хочете? — Ольга не чекала згоди, налила воду в потертий пластиковий стаканчик і допомогла йому напитися.
Він закашлявся, але кивнув, шепочучи:
— Дякую…
— Та нема за що, — усміхнулася вона, і її голос здавався променем у цій холодній палаті.
Ольга взялася обробляти його рани. Синці, подряпини, глибокі садна — усе свідчило про бійку чи падіння десь у темних провулках. Вона промивала їх обережно, ніби боялася завдати болю. Чоловік пильно стежив за нею, і в його погляді читалося здивування.
— Чому ви так зі мною возитеся? — раптово запитав він, і в його хрипкому голосі бриніла недовіра.
Ольга зупинилася, глянула на нього й відповіла щиро:
— Бо це моя робота. І тому, що кожна людина варта піклування.
Він хотів щось сказати, але сил бракувало, і очі його заплющилися. Ольга дивилася на нього, і серце стискалося: «Як же так? Як доля довела людину до такого?» Вона ще не знала, що цей чоловік — не просто безпритульний із вінницьких вулиць.
На ранок Ольга, попри гудіння в ногах, знову поспішала на зміну. У коридорі пахло хлоркою й дешевою кавою з автомата. Вона одразу попрямувала до палати. Пацієнт спав, але виглядав краще: шкіра набула ледь помітного рум’янцю, а подих став рівним. Ольга поправила ковдру, і його пальці ледь ворухнулися.
Він розплющив очі.
— Доброго ранку, — тихо мовила вона. — Як почуваєтеся?
— Краще… Дякую, — відповів він, і в його голосі чулася щира вдячність.
— Чудово. Треба сил набиратися. Я принесла сніданок.
Вона поставила тацю: гречана каша, чай у паперовому стаканчику й шматок хліба з маслом. Чоловік здивовано глянув на їжу, а тоді на Ольгу.
— Ви й справді така добра? — запитав він, ніби пробуючи її на щирість.
— А хіба можна інакше? — усміхнулася вона, і її очі засяяли, мов ліхтарики в сутінках.