Ольга помітила, як чоловік невпевнено тримає ложку. Його пальці тремтіли, і гречана каша ледь не падала на ковдру. Вона, не вагаючись, підсіла ближче й обережно допомогла йому поїсти. Андрій спершу зніяковів, його щоки злегка почервоніли, але потім він вдячно глянув на неї й дозволив.
— Як вас звати? — запитала Ольга, простягаючи йому паперовий стаканчик із чаєм.
— Андрій, — відповів він, помовчавши, ніби ім’я довелося виривати з глибин пам’яті.
— Дуже приємно, Андрію. Я Ольга, — вона всміхнулася так тепло, що в палаті ніби стало світліше, і підсунула стілець ближче до ліжка. — Розкажіть, як ви опинилися тут?
Андрій відвів погляд, стискаючи край вицвілої ковдри. За вікном гудів вінницький трамвай, і цей звук ніби додав йому сміливості.
— Це довга історія, — пробурмотів він.
— У мене часу вдосталь, — підбадьорила Ольга, і її голос був м’яким, як літній вечір над Бугом.
— Колись я мав усе: бізнес на Вишенці, квартиру в центрі, біля фонтану, машину, — почав він, і в його очах промайнула тінь минулого. — Жив, як пан. Але довірився не тим. Партнери обікрали, підставили, і я залишився з боргами. Усе втратив за одну ніч.
Ольга слухала, не перебиваючи. Її пальці стискалися від його болю, що відлунював у серці. У коридорі гомоніли медсестри, але вона не чула нічого, крім його голосу.
— Я намагався викарабкатися, але… Знаєте, як це, коли всі відвертаються? Легше впасти на дно, ніж вилізти, — його голос тремтів, але в ньому не було жалю, лише глибока втома.
— Ви сильний, Андрію, — тихо мовила Ольга, торкнувшись його руки. — І я вірю, що ваша історія ще не закінчена.
Він глянув на неї, і в його очах спалахнула іскра, ніби її слова розбудили щось давно забуте.
Минуло кілька днів. Андрій помітно окріп: обличчя вже не було таким землистим, а в погляді з’явився вогник. Ольга, попри метушню в лікарні — то черги в коридорі, то скарги пацієнтів, — завжди знаходила хвилинку для нього. Вони говорили про дрібниці: про трамваї, що гудуть на Соборній, про смак вареників із вишнями, про те, як пахне Буг восени. Між ними зародилася довіра, тепла, як домашній плед.
Одного ранку Ольга зайшла до палати й побачила Андрія не в ліжку, а сидячим. Він виглядав бадьорим, ніби готувався до чогось важливого.
— Доброго ранку, Андрію! Як самопочуття? — запитала вона, радісно помічаючи його прогрес.
— Набагато краще. Дякую, Ольго, — відповів він, і його усмішка була щирою, як у людини, що знайшла мету.
— Чудово! Скоро виписка, — пожартувала вона, гортаючи його картку.
Андрій кивнув, але в його очах промайнула задумливість.
— Ольго, можна запитати? — його голос став серйознішим.
— Звісно, — вона зупинилася, заінтригована.
— Чому ви так піклуєтеся про мене? Не просто як медсестра, а… від душі.
Ольга зніяковіла, але відповіла чесно:
— Бо бачу в вас людину, яка заслуговує на новий шанс. Ви не маєте залишитися на вулиці.
Андрій пильно глянув на неї, ніби зважуючи кожне слово.
— А якщо я скажу, що можу все змінити? — тихо запитав він.
Ольга здивувалася.
— Що ви задумали?
Він усміхнувся, але залишив її в невіданні.
— Завтра побачите, — відповів він із таємничою ноткою, від якої в Ольги защеміло серце. Що ж він ховає?