Наступного дня лікарня гуділа, наче ярмарок на Космонавтів. Ольга, поспішаючи на зміну, почула схвильовані перешіптування колег. У холі панувала метушня: медсестри гомоніли, а санітарка тітка Люба, витираючи підлогу, мало не перекинула відро, роззявивши рота від подиву.
— Ти чула? — шепотіла медсестра Олена, хапаючи за рукав колегу. — Той Андрій, якого Ольга доглядала, поїхав на чорному Lexus! Із водієм у костюмі, як у кіно!
Ольга застигла, відчувши, як серце пропустило удар.
— Що ви кажете? — перепитала вона, намагаючись осмислити.
— Твій безхатько! — Олена округлила очі. — Його забрали на тачці, як якогось олігарха!
Ольга похитала головою, не вірячи. Андрій, якого привезли в рваній куртці, на дорогому авто? Це було за межею реальності. Вона ще стояла, переварюючи новину, коли до неї підійшов чоловік у строгому костюмі. Його вигляд — від начищених туфель до ідеальної краватки — різко виділявся серед лікарняного хаосу.
— Пані Ольго? — чемно звернувся він, простягаючи білий конверт. — Це для вас.
Вона взяла конверт, відчуваючи, як тремтять пальці. Розкрила його й побачила записку, написану чітким почерком:
«Ольго, дякую за вашу доброту. Ви змінили моє життя, а тепер дозвольте мені змінити ваше. Сьогодні о 19:00 чекаю вас у ресторані «Старе місто» на Соборній. Сподіваюся, прийдете. Андрій.»
Ольга перечитала записку, ніби боячись, що слова зникнуть. Її серце калатало, думки гуділи, як трамвай на повороті. Хто він, цей Андрій?
Того вечора Ольга, у синій сукні, яку купила на розпродажі в «Мегамоллі», підійшла до ресторану «Старе місто». Вогні фасаду відбивалися в бруківці Соборної, а зсередини линула мелодія саксофона. Вона глибоко вдихнула, вгамовуючи хвилювання, і переступила поріг.
— Пані Ольго, прошу, — офіціант у білій сорочці повів її до затишного столика, де сидів Андрій.
Він був невпізнанний. Замість лахміття — елегантний костюм, а втомлений погляд змінила впевненість. Він підвівся, посміхаючись, і простягнув руку.
— Я радий, що ви прийшли, — сказав він, і в його голосі бриніли тепло й легке хвилювання.
Ольга сіла, досі не вірячи очам.
— Андрію, я в шоці, — видихнула вона. — Ви ж були… безпритульним. Як це можливо?
Він усміхнувся, і в його очах не було таємниці.
— Це правда, але лише частково, — почав він. — Я не був бідним. Після смерті батьків я кинув бізнес, розчарувався й відгородився від світу. Жив на вулиці, бо втратив сенс. Ви, Ольго, повернули мене до життя.
Вона слухала, затамувавши подих, а на столі парували вареники з вишнями.
— Я власник компаній у Вінниці й за її межами. Але справжній сенс я знайшов, зустрівши вас.
Він замовк, дістав оксамитову коробочку й відкрив її. Кільце виблискувало, як зірка.
— Ольго, ви змінили моє життя. Будьте моєю дружиною.
Ольга прикрила рота руками, сльози забриніли в очах. Її доброта привела сюди.
— Так, — прошепотіла вона, і її усмішка освітила зал. Її життя змінилося назавжди!