У військкоматі панувала метушня: призовники гуділи, як бджоли у вулику, а лікарі байдуже проглядали папери. Сашко спробував пояснити про свій тиск, але його обірвали: «Та то в тебе від хвилювання, пацан! Молодий, міцний, як дуб — годен!» Він вийшов із будівлі, кутаючись у стару куртку, і відчув, як мороз пробирає не лише тіло, а й душу. «Замість навчання — армія. Де тут справедливість?» — думав він, ідучи засніженою вулицею. У голові гуділо, а перед очима стояв образ мами, яка залишиться сама.
Галина Петрівна, попри біль у ногах, наполягала, щоб син ішов служити. «Це твій обов’язок, Сашку. Армія зробить із тебе чоловіка», — казала вона твердо, хоч голос її тремтів. Її подруга з поліклініки, лікарка Олена Іванівна, пропонувала вихід: «Оформимо тебе опікуном, Галино, і ніхто його не чіпатиме. Я ж бачу, як тобі важко». Олена знала, про що говорить — її двоюрідний брат загинув у Афганістані, і з тих пір вона вважала армію лотереєю з поганим призом. Але Галина відмахнулася: «Ні, Олено, він мусить пройти цей шлях. Я впораюся».
Сашко бачив, як мамі важко, і серце рвалося від думки покинути її. Але сперечатися з нею було марно — вона мала залізну волю, заховану за лагідною усмішкою. Він вирішив скоритися її бажанню, хоч і не уявляв, як вона даватиме раду сама. Перед відправкою вони сиділи за столом, пили чай із сушеними яблуками, які Галина ще влітку заготовляла. «Бережи себе, синку, — шепотіла вона, — і пиши, коли зможеш». Сашко кивнув, стискаючи її руку, і відчув, як у горлі стоїть ком.
На вокзалі в Борисполі його проводжали мама й кілька друзів із двору. Галина ледве стояла, спираючись на палицю, але трималася гідно. «Вертайся живим, чуєш?» — сказала вона, обіймаючи його так міцно, ніби хотіла забрати частину його тепла собі. Друзі жартували, щоб розрядити атмосферу, але Сашко чув лише гудок поїзда, що відвозив його в невідомість.
Сашка відправили до навчальної частини в Житомирську область. Там, серед соснових лісів і старих казарм, він опановував ази армійського життя. Спочатку все здавалося не таким страшним: ранкові пробіжки, заняття на плацу, вечори з хлопцями за розмовами про дім. Йому навіть подобалося відчувати себе частиною чогось більшого. «Може, мама права, і це справді загартує», — думав він, чистячи автомат під тьмяною лампою. Та думки про Галину Петрівну не відпускали. Він уявляв, як вона шкандибає до магазину чи гріє руки над стареньким обігрівачем, і серце стискалося.
Перший лист додому Сашко писав довго, старанно виводячи кожне слово. «Мамо, тут усе добре, годують гречкою з тушонкою, спимо на двоярусних ліжках. Не хвилюйся, я справляюся», — писав він, хоч сам не вірив у власний оптимізм. Відповідь від мами прийшла за два тижні: акуратним почерком вона розповідала, як сусідка принесла їй картоплі, а Олена Іванівна виписала нові ліки від артриту. «Тільки ти бережи себе, синку, і не геройствуй там», — додала вона в кінці. Сашко перечитував ці рядки, тримаючи лист у холодних руках, і відчував, як тепло її слів пробивається крізь армійську сірість.
Та спокій обірвався раптово. Через місяць служби до частини приїхав офіцер із вищого командування. Ходили чутки, що на сході України загострюється ситуація — бойовики знову наступають, і потрібні свіжі сили. Сашко ще не встиг звикнути до армійських буднів, як його викликали до штабу. «Рядовий Шевчук, збирайся. Переводимо тебе на схід, у зону ООС», — сухо повідомив капітан, навіть не піднявши очей від паперів. Сашко стояв, мов укопаний. «Як на схід? Я ж тільки почав тут…» — пробурмотів він, але офіцер лише махнув рукою: «Наказ є наказ».
Дорога на Донбас була довгою й тривожною. У вагоні поїзда гуділи розмови: хтось жартував, хтось мовчав, стискаючи автомат. Сашко дивився у вікно, де мелькали засніжені поля Чернігівщини, і думав про маму. Він устиг надіслати їй короткого листа: «Мамо, мене переводять. Не знаю, куди точно, але обіцяю писати». Відповіді він так і не дочекався перед відправкою. У голові крутилися дитячі мрії про справедливість, але тепер вони здавалися далекими, як зірки над степом.
Коли прибув до бази під Краматорськом, Сашко відчув, що потрапив у зовсім інший світ. Замість навчальних стрільб — справжні вибухи вдалині, замість жартів — напружені погляди товаришів. «Тримайся ближче до наших, новачку, і не висовуйся», — кинув йому старший сержант Василь, хлопець із Полтави з грубими руками й добрими очима. Сашко кивнув, але в душі наростала тривога. Він ще не знав, що найгірше попереду, і що замість героїчних вчинків на нього чекають випробування, про які не пишуть у книжках.
Галина Петрівна тим часом сиділа вдома, вдивляючись у темряву за вікном. Її серце передчувало біду, але вона гнала ці думки геть. «Він сильний, він впорається», — шепотіла вона, стискаючи в руках Сашків лист. Та коли від нього перестали приходити звістки, тривога почала рости, як тінь у сутінках.
На Донбасі Сашко швидко зрозумів, що армія — це не лише дисципліна й накази, а й постійний клубок страху й невизначеності. База під Краматорськом гуділа, як розтривожений вулик: техніка ричала, десь удалині гримали гармати, а в очах хлопців читалася втома. Перші дні він тримався сержанта Василя, який узяв новачка під своє крило. «Тут головне — слухати, що кажуть, і не лізти поперед батька в пекло», — бурчав той, перевіряючи Сашків бронежилет. Сашко слухав, але в голові крутилися думки про маму — чи дійшов до неї його останній лист?