Життя в окопах виявилося суворим випробуванням. Спали мало, їли холодну кашу з консервів, а від дощу ховалися під дірявими брезентами. Сашко намагався триматися бадьоро: жартував із побратимами, чистив автомат, писав короткі записки додому, коли випадала хвилина. «Мамо, тут усе нормально, тримаюся. Скоро повернуся», — брехав він у листах, щоб її не тривожити. Але одного разу їхній блокпост натрапив на засідку. Темної ночі, коли місяць ховався за хмарами, бойовики відкрили вогонь. Сашко чув свист куль, крики товаришів і гудіння землі від вибухів. «Лягай!» — заревів Василь, штовхаючи його в багнюку. А потім усе стихло так раптово, що аж у вухах задзвеніло.
Коли пил осів, Сашка й кількох хлопців уже оточили. Темні силуети з автоматами гнали їх кудись у темряву. Він намагався зрозуміти, що сталося з Василем, але в голові гуділо від адреналіну. Їх заштовхали в стару «Газель» і повезли розбитою дорогою. У полоні Сашко опинився в підвалі якогось занедбаного будинку під Сєвєродонецьком. Там було сиро, пахло цвіллю, а світло пробивалося лише крізь щілину в стіні. «Де ми?» — шепотом спитав він у хлопця поруч, але той лише знизав плечима, тремтячи від холоду.
Галина Петрівна у Борисполі тим часом втрачала спокій. Листи від Сашка перестали приходити, а телевізор щодня кричав про бої на сході. Вона ходила до пошти, перевіряла скриньку, але марно. «Може, загубилося?» — питала в листоноші Тані, молодої дівчини з косою через плече. «Ні, пані Галино, усе доходить, як годинник», — відповідала та, відводячи погляд. Тривога гризла Галину, але вона боялася йти до військкомату. «А раптом скажуть щось страшне?» — шепотіла вона собі, стискаючи хустку в руках.
Нарешті, не витримавши, Галина зібралася до військкомату. Її ноги тремтіли від артриту, але вона, спираючись на палицю, дійшла до сірої будівлі. Там її ганяли з кабінету в кабінет, поки вона не опинилася перед майором із втомленими очима. «Ваш син зник безвісти після бою під Сєвєродонецьком», — сказав він тихо, уникаючи її погляду. Галина затремтіла: «Як зник? Де він?» Майор зітхнув: «Може, в полоні. Точно не знаємо. Молітесь, пані». Вона вийшла надвір, відчуваючи, як земля хитається під ногами, і сльози котилися по щоках.
Того ж вечора Галина поставила свічку в церкві біля дому. «Господи, поверни мені мого хлопчика», — шепотіла вона, дивлячись на мерехтливе полум’я. Її серце рвалося від болю, але надія ще жевріла, слабка, мов той вогник.
У підвалі під Сєвєродонецьком час тягнувся, як смола. Сашко сидів на холодній підлозі, притулившись до вологої стіни, і слухав, як крапає вода десь у кутку. Побратими поруч мовчали — кожен боровся зі своїм страхом по-своєму. Іноді двері рипіли, і заходили бойовики: грубі голоси, брудні чоботи, різкий запах тютюну. «Їжте, бо здохнете», — кидав один із них, штовхаючи миску з якоюсь сірою кашею. Сашко змушував себе ковтати, хоч шлунок стискався від огиди. Він згадував мамин борщ із пампушками й тихо шепотів: «Тільки б вижити, щоб ще раз скуштувати».
Дні змішувалися в суцільну сіру пляму. Їх ганяли на роботи — копати окопи, тягати ящики з боєприпасами. Сашко тримався, хоч руки тремтіли від втоми, а спина горіла від ударів прикладами. Одного разу його з товаришем відправили розчищати завали після обстрілу. «Швидше, щурі!» — кричав бородатий чоловік у камуфляжі, тримаючи автомат напоготові. Сашко мовчки працював, але в голові крутилася думка: «Якби я був детективом, я б їх усіх переграв». Та тут не було місця для геройства — лише виживання.
Галина Петрівна в Борисполі тим часом не знаходила собі місця. Після звістки з військкомату вона щодня ходила до церкви, ставила свічки й молилася, шепочучи: «Господи, збережи мого Сашка». Її ноги ледве тримали, але вона вперто шкандибала до храму, тримаючи в руках фотографію сина — ту, де він усміхається в шкільній формі. Друзі радили звернутися до волонтерів, які шукали полонених, але відповідь була одна: «Інформації немає, чекайте». Галина чекала, але серце розривалося від безсилля.
Одного вечора до неї завітала Олена Іванівна. «Галино, тримайся, — сказала вона, ставлячи на стіл кошик із яблуками. — Я чула, що декого з наших хлопців обміняли. Може, і Сашко серед них?» Галина всміхнулася кволо: «Дай Боже, Олено. Але чому він не пише?» Листів не було вже місяці, і ця тиша душила її сильніше, ніж біль у суглобах. Вона почала телефонувати до військкомату, але там лише бурчали: «Нема новин, не турбуйте нас». Тоді Галина зважилася звернутися до громадської організації «Світло надії», що допомагала матерям зниклих солдатів.
У «Світлі надії» її зустріла волонтерка Марія — молода жінка з теплими очима й твердим голосом. «Пані Галино, ми зробимо все, що в наших силах. Дайте фотографію й дані сина», — сказала вона, записуючи щось у блокнот. Галина передала Сашкову світлину, і Марія пообіцяла розіслати запити. «Але ви маєте бути готові до різного», — додала вона тихо. Галина кивнула, хоч у душі молилася лише про одне — щоб її хлопчик повернувся живим.
Минуло три роки. Від Сашка — жодної звістки. Галина постаріла за цей час: сиве волосся, згорблена спина, ходунки замість палиці. Але вона не здавалася. Одного дня Марія зателефонувала: «Є чоловік, який служив із вашим сином. Живе в Бахмуті. Може, він щось знає». Галина відчула, як серце закалатало. «Їду», — сказала вона, і в її голосі вперше за довгий час зазвучала надія.