Галина Петрівна зібралася до Бахмута, хоч дорога обіцяла бути важкою. Її артрит уже перейшов у артроз, і кожен крок віддавався болем у кістках. Але думка про Сашка гнала її вперед. Волонтерка Марія допомогла організувати поїздку: знайшла водія, який погодився довезти за невелику плату. «Тримайся, Галино, ми з тобою», — сказала вона, обіймаючи її на прощання. У дорозі Галина мовчала, дивлячись на розбиті траси й поля, що тяглися до горизонту. «Тільки б він знав щось про мого хлопчика», — шепотіла вона, стискаючи в руках фотографію сина.
У Бахмуті її привели до старого будинку на околиці. Двері відчинив Микола — худий чоловік із запалими очима й тремтячими руками. Він був Сашковим побратимом, але війна лишила на ньому свій відбиток: запах перегару, брудна сорочка, погляд, що блукав, як у загнаного звіра. «Заходьте, пані», — буркнув він, відступаючи в темний коридор. Галина переступила поріг, спираючись на ходунки, і відчула, як повітря стискає груди від напруги.
Вона сіла на скрипучу табуретку й одразу дістала Сашкову фотографію. «Миколо, скажи, що з ним сталося? Ти ж був із ним там», — спитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі. Микола довго мовчав, наливаючи собі горілки в тріснуту склянку. «Ваш Сашко… він був із нами, коли нас взяли в полон під Сєвєродонецьком. Ми копали окопи, а потім… потім усе змішалося», — почав він, плутаючи слова. Галина затамувала подих: «І що далі?» — «Далі я не знаю. Мене обміняли через пів року, а його… може, він загинув. А може, десь там досі», — Микола відвів погляд, ковтнувши горілку.
Галина відчула, як земля йде з-під ніг. «Як це — не знаєш? Ти ж його товариш!» — вигукнула вона, і сльози покотилися по щоках. Микола знизав плечима: «Війна, пані. Там ніхто нічого не знає напевне. Я сам ледве вибрався, сни про те пекло досі сняться». Він розповів, як після полону пив, щоб заглушити спогади, як держава кинула його напризволяще. «Герої, казали. А тепер я — ніхто», — гірко всміхнувся він. Галина слухала, але в голові гуділо лише одне: «Мій Сашко може бути живим».
Вона повернулася додому з порожніми руками, але з новою ниточкою надії. Микола не дав чіткої відповіді, але його слова про полон засіли в душі. Галина знову пішла до «Світла надії», благаючи Марію знайти хоч якісь сліди. «Він живий, я відчуваю», — казала вона, стискаючи фотографію. Марія кивнула: «Ми шукатимемо, пані Галино. Є люди, які знають більше». Але роки йшли, а звісток не було. Галина слабшала: біль у ногах ставав нестерпним, серце кололо, але вона не здавалася. Кожної ночі вона молилася, тримаючи в руках Сашкову сорочку, що досі пахла домом.
Одного разу їй наснився дивний сон. Сашко стояв перед нею — блідий, із запалими очима. «Мамо, я під землею. Допоможи мені», — шепотів він, і його голос різав її серце. Галина прокинулася в холодному поту, не в силах повірити. «Він кличе мене», — подумала вона, і вперше за довгий час у її очах спалахнула рішучість.
Сон про Сашка перевернув усе в душі Галини Петрівни. Вона прокинулася серед ночі, серце калатало, а в голові звучав його голос: «Мамо, я під землею». Ці слова не давали їй спокою. «Що це — просто мрія чи знак?» — думала вона, сидячи на краю ліжка в темній кімнаті. За вікном гудів вітер, а в її думках вирували здогади. Може, він у полоні, у якомусь підвалі? Чи, не дай Боже, у могилі? Але Галина відганяла найгірше — материнське серце відчувало, що син живий.
На ранок вона, попри слабкість, зібралася до церкви. Опираючись на ходунки, повільно дійшла до невеликого храму в Борисполі. Там, серед запаху ладану й тихого гудіння молитов, вона підійшла до отця Михайла — сивочолого священика з добрими очима. «Отче, мені син наснився. Просив допомоги, казав, що під землею», — розповіла вона тремтячим голосом, тримаючи Сашкову фотографію. Отець уважно вислухав, погладив бороду й тихо сказав: «Галино, це може бути Божий знак. Молися щиро, і шукай його. Господь не залишить тебе». Вона кивнула, поставила свічку й довго стояла перед іконою Богородиці, шепочучи: «Дай мені сил, Матінко».
Повернувшись додому, Галина зателефонувала Марії з «Світла надії». «Мені наснився Сашко. Він живий, я знаю. Треба шукати ще», — сказала вона рішуче. Марія зітхнула: «Пані Галино, ми робимо, що можемо. Але війна закінчилася, полонених обміняли, а його серед них немає». Та Галина стояла на своєму: «Він десь там, під землею. Може, у шахті чи підвалі». Її слова звучали майже як благання, і Марія пообіцяла звернутися до нових контактів — волонтерів, які працювали на деокупованих територіях.
Минуло десять років. Галина вже не могла ходити без інвалідного візка, а її сиве волосся стало тонким, як павутиння. Вона писала листи на телебачення, до газет, до ветеранських організацій, але відповідь була одна — тиша. Одного разу, втративши надію, вона навіть пішла до місцевої ворожки. Стара баба Одарка, сидячи в тісній хатині, подивилася на Сашкову фотографію й пробурмотіла: «Живий він, у землі сидить. Шукай». Ці слова врізалися в душу Галини, хоч розум казав, що це дурниці. Але серце не могло відпустити надію.
Її життя стало низкою сірих днів. Соцпрацівниця Тетяна, буркотлива, але добра жінка, приходила допомагати по господарству. «Пані Галино, вам би відпочити, а не мучити себе цими пошуками», — казала вона, миючи посуд. Але Галина лише хитала головою: «Поки не знайду Сашка, спокою не буде». Одного дня Тетяна привела масажистку — Наталю, худорляву жінку з сумними очима. Наталя вміло розминала Галинині хворі ноги, і та відчула полегшення вперше за роки. Під час одного з сеансів Галина показала їй сімейний альбом. Наталя раптом завмерла, побачивши Сашкову фотографію в армійській формі. «Це ваш син?» — спитала вона тихо. Галина кивнула, і Наталя, зітхнувши, сказала: «Я його бачила. На Донбасі, у полоні».
Галина відчула, як кров прилила до обличчя. «Де? Коли?» — вигукнула вона, стискаючи край ковдри. Наталя опустила очі: «Це було давно. Я сама там була. Розкажу вам усе».
Галина Петрівна сиділа навпроти Наталі, масажистки з сумними очима, і не могла повірити своїм вухам. «Ти бачила мого Сашка? Де? Коли?» — повторювала вона, стискаючи край ковдри так, що кісточки побіліли. Наталя зітхнула, відвела погляд до вікна, де гудів весняний вітер, і почала розповідати. Її голос тремтів, ніби кожне слово витягувалося з глибини душі. «Це було в 2015 році, під Сєвєродонецьком. Я тоді працювала хірургом у польовому шпиталі», — сказала вона тихо.