— Де ти знову вешталася? — різко кинув Микола Васильович, коли Анастасія, ледь тримаючись на ногах від хмелю, переступила поріг їхнього київського будинку. Її хитало, очі блищали від випитого, а запах дешевого пива різав повітря. — Я всю ніч тобі дзвонив, уже думав викликати охорону, щоб тебе шукали! Що це за неподобство? Ти що собі дозволяєш? Я ж минулого тижня казав тобі чітко: обіцяла взятися за розум, готуватися до вступу, щоб хоч на платне наступного року поступити!
Який сором, Боже мій! Моя донька не спромоглася набрати балів навіть на найпростіший виш! Ти хоч усвідомлюєш, що з таким підходом у тебе немає майбутнього? Ким ти станеш через п’ять, десять, п’ятнадцять років? Підлогу підеш мити в супермаркеті чи сподіваєшся на мою пенсію? Так я ще не збираюся вмирати, та й бізнес свій я ніколи не довірю дівчиську, яке так себе поводить — і ти це прекрасно знаєш!
Про що ти взагалі думаєш? Анастасія не думала ні про що. Їй здавалося, що можна все життя прожити отак — безтурботно, гуляючи й не беручи на себе жодної відповідальності. І колись давно Микола Васильович навіть потурав її примхам, що вже тут приховувати.
Він самотужки виховував дівчинку й не знав, як до неї достукатися. Тим паче, що Настя не була йому рідною — вона про це знала і при кожній нагоді кидала в обличчя: «Ти мені взагалі не батько!» Ці слова різали його серце, наче гострий ніж. Йому було боляче чути таке від дівчинки, яку він не покинув напризволяще після того, як її мати пішла з життя.
Микола Васильович безмежно любив Марину. Вона була єдиною жінкою, з якою він почувався по-справжньому щасливим. Коли вони познайомилися, Марина вже мала за плечима невдалий шлюб. Вона не поспішала знову виходити заміж, боячись, що й цього разу щастя обійде її стороною.
Хоч Микола Васильович їй подобався — можна сказати, вона закохалася в нього з першого погляду, — але зважитися на його пропозицію руки й серця їй було непросто. Вона знала, що Насті потрібен батько, надійний чоловік поруч, із яким життя стане кращим. І Микола Васильович був саме таким.
Тож через деякий час Марина таки наважилася пов’язати з ним своє життя — і жодного разу про це не пошкодувала. Поруч із ним вона почувалася, як за кам’яною стіною, а Настю він прийняв, як рідну доньку. Своїх дітей у Миколи не було, та й роки вже давали про себе знати.
Іноді, занурюючись у важкі думки, він бідкався: «Як же так? Заробив статки, а кому їх передати?» Час від часу він розмірковував уголос: «Невже все це добро піде на благодійність?» Проти цього він не був, але серце бажало іншого.
Бізнес для нього був сімейною справою. Коли він його засновував, мріяв, що одружиться, дружина народить йому дітей, а він вибере спадкоємця — сина чи доньку, залежно від того, хто виявиться достойнішим. Микола Васильович був справедливим і нікому не давав поблажок без заслуг.
Він вірив, що кожен має отримувати за своїми здібностями. Але поки він ставав на ноги й працював, як віл, часу на особисте життя не вистачало. Перебивався випадковими зв’язками, а потім стало запізно шукати когось постійного.