Не те щоб він не міг знайти собі пару — із таким чоловіком, як він, будь-яка б радо пов’язала долю. Але Миколі Васильовичу потрібна була не будь-яка. Він шукав ту, яка любитиме його щиро, не за гроші. І Марина стала саме такою.
Коли вони познайомилися, вона працювала продавчинею в невеликому магазині на Подолі й самотужки виховувала доньку від першого шлюбу. Той шлюб став для неї уроком: перший чоловік виявився справжнім покидьком, і коли Марина це зрозуміла, ледве втекла від нього. Добре, що зберегла маленьку квартиру, яку отримала від держави після випуску з інтернату.
Своїх батьків вона не знала — потрапила до дитбудинку ще немовлям. Згадуючи важке дитинство, Марина мріяла, щоб у її доньки було все. Перший чоловік її підвів, але другий зробив для неї й Насті все, що міг.
Микола Васильович із Мариною мріяли про спільних дітей, але коли Настя трохи підросла, доля завдала жорстокого удару. Марина захворіла — тяжко й несподівано. Вона не могла повірити, що таке лихо спіткало саме її. «Як же так?» — схлипувала вона, сидячи в кабінеті лікаря на столичній вулиці Сагайдачного, коли їм із Миколою оголосили страшний діагноз. — Я ж завжди дбала про здоров’я, не пила, не курила. За що мені це?»
Лікарка, досвідчена жінка з сивим волоссям, лише зітхнула: «Марино, ніхто не знає, чому так стається. Хвороби не завжди залежать від способу життя. Зараз час такий — недуги молодшають. Але ми боротимемося до кінця». Микола стиснув кулаки: «Так, ми зробимо все можливе. Найкращі клініки, лікарі — я готовий віддати будь-які гроші, аби ти видужала».
Та хвороба не відступала. Незважаючи на всі зусилля — приватні лікарні в Києві, консультації в Одесі, навіть поїздки до львівських спеціалістів — стан Марини погіршувався. Микола Васильович, із його зв’язками й грішми, почувався безсилим. Він не міг збагнути, як її більше немає.
Роки минали, а біль утрати не вщухав. Марина була його світлом, із нею він будував плани на щасливе майбутнє. Настя стала єдиним, що тримало його на плаву. Він віддавав їй усе — найкращі школи на Печерську, одяг із ЦУМу, відпочинок у Карпатах. Спочатку не відмовляв ні в чому, сподіваючись, що виростить гідну людину, якій передасть свою справу — мережу будівельних фірм, що приносила мільйони гривень щороку.
Але мрії розбивалися об реальність. Настя дедалі більше віддалялася. Перехідний вік, казав собі Микола, наймав психологів із Хрещатика, але ніхто не міг її вгамувати. Вона закривалася від усіх, а на спроби поговорити відповідала грубощами. «Господи, що з тобою коїться, доню?» — благав він, сидячи з нею за столом у їхній просторій кухні. — Твоя мама так тебе любила, ти ж була слухняною дівчинкою».
— Не смій згадувати мою маму! — огризалася Настя, кидаючи виделку на стіл так, що та дзенькнула об тарілку. — Це ти винен, що її немає! Ти тягав її по тих твоїх клініках, а вони її добили! І не смій мене виховувати — ти мені ніхто, не батько!
Ці слова вдарили Миколу, наче грім. Він аж відсахнувся, відчуваючи, як у грудях стискається від болю. «Як ти можеш таке казати?» — прохрипів він. — Я все робив для тебе, для неї. Життя своє віддав, а ти…» Йому бракувало слів. Винуватити його в смерті Марини — це було занадто. Він же кохав її понад усе, а Настя перевертала все з ніг на голову.
— Я тобі нічого не винна! — кричала вона, скочивши з-за столу. — Це ти мені винен за маму! Якби не твої лікарі, вона б жила! — Її очі горіли гнівом, а Микола сидів, не в змозі поворухнутися. Чому вона так упевнена в цьому? Він не розумів.
Їхні стосунки котилися в прірву. Спочатку Настя просто ігнорувала його, але тепер її слова ставали дедалі дошкульнішими. Микола терпів, хоч іноді руки свербіли дати їй ляпаса. Та він стримував себе — знав, що насильством нічого не змінить. Вона сама має дійти до правди, усвідомити свою помилку. Але коли це станеться?
З кожним днем її поведінка переходила всі межі. Гулянки до ранку, запах алкоголю, компанія сумнівних друзів із Троєщини — усе це доводило Миколу до краю. Він довго відкладав рішення, але зрештою зрозумів: пора діяти. Настя не знала життя поза його опікою, тож він вирішив відправити її до діда в село під Черніговом. Там, серед простих людей, вона побачить різницю.
Дід Василь Петрович жив у старій хаті в глушині. Хоч син і вмовляв його переїхати до Києва, старий лише відмахувався: «Ти не тямиш, Миколо. Тут повітря чисте, природа, праця справжня. У ваших містах я задихнусь». Микола цього не розумів — він ненавидів село ще з дитинства, коли тулився з матір’ю в тісній хатині.
Микола Васильович виріс у тій чернігівській глушині, де все нагадувало про бідність і безвихідь. Щойно мати померла, батько, Василь Петрович, перебрався з їхньої маленької квартири в райцентрі до старої хати в селі, де Микола колись проводив літо. Ті місяці серед пилу, комарів і розвалених парканів він згадував із відразою. Виїхавши до Києва, він більше не повертався надовго — лише короткі візити до батька, та й ті з почуттям обов’язку.
Василь Петрович, попри поважний вік, тримався бадьоро. Хата його була стара, захаращена мотлохом — від поламаних стільців до пожовклих газет. Микола не раз пропонував найняти людей, щоб усе прибрати, але старий лише бурчав: «Не хочу чужих у своїй оселі. Сам упораюсь». І справлявся — як міг. Основне тримав у порядку, а дрібниці його не хвилювали. «Яка різниця, де помирати — у чистоті чи в бардаку?» — казав він із філософським спокоєм.
Коли Микола зателефонував поскаржитися на Настю, Василь Петрович слухав уважно. Син розповів, як дівчина гуляє ночами, пропиває його гривні з якимись пройдисвітами і звинувачує його в смерті Марини. «Тату, я вже не можу, — зітхнув Микола. — Хочу, щоб вона пожила в тебе. Може, село її хоч трохи до тями приведе».
— Ти що, з глузду з’їхав? — пирхнув старий. — Вона ж міська, звикла до ваших столичних зручностей! Як я з нею впораюсь? Та й хата моя — не п’ятизірковий готель на Хрещатику. Вона тут вовком вити буде!
— От і добре, — відрізав Микола. — Хай побачить, як живуть звичайні люди. Розпустилася зовсім — ні вчитися, ні працювати не хоче, а мені таке верзе, що я вже нерви ледве стримую. Ти ж сам казав, що село людину міняє. Допоможи, тату, благаю.
Василь Петрович здивувався, що син пам’ятає його слова. «Гаразд, — зрештою погодився він. — Привозь свою бунтарку. Повидаюсь хоч із внучкою, бо бачив її разів зо два, коли ще мала була. Може, й справді щось путнє з неї вийде».