— Що це з тобою сталося? — здивовано спитав він, оглядаючи її з ніг до голови. — Ти ж наче інша людина.
— Може, й інша, — усміхнулася Настя, трохи ніяковіючи. — Тут усе по-іншому, тату. Я багато думала… І ще дещо скажу: я заміж виходжу. За Назара, місцевого хлопця.
Микола Васильович аж відсахнувся. «Ти жартуєш?» — перепитав він, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Але Настя стояла твердо, дивлячись йому в очі. «Ні, не жартую. Ми самі житимемо — квартиру знімемо в Чернігові, я роботу шукатиму, потім учитися піду. І твоїх грошей нам не треба. На шиї в тебе сидіти не хочу».
Він мовчав, намагаючись укласти це в голові. Щоб переконатися, що не спить, навіть ущипнув себе за руку. «Село й справді міняє людей», — зітхнув він, коли залишився наодинці з батьком на ганку. Василь Петрович сидів поруч, покурюючи самокрутку, і лише всміхався в сиві вуса.
— Я ж казав, що тутешнє повітря на розум добре впливає, — пирхнув старий. — Вона спершу бурчала, а потім узялася хату прибирати, з Назаром тим гасала, а тепер он як — заміж зібралася. Ти не переживай, Миколо, вона на правильному шляху.
Микола кивнув, відчуваючи вдячність до батька. «Дякую, тату, що приглянув за нею. Бачу, їй це пішло на користь». Але в душі все одно гнітило — не за Настю, а за Марину. Повернувшись до Києва, він одразу поїхав на Байкове кладовище. Там, серед тиші й хрестів, стояла її могила — скромна плита з вигравіюваним фото, де Марина усміхалася так, як він любив.
— Давно ми не говорили, рідна, — тихо сказав він, сідаючи на лавку поруч. — Усе змінилося. Настя наша виросла, заміж виходить. Хлопець простий, із села, але видно, що її любить. Я за них радий, хоч і не думав, що так обернеться.
Він зітхнув, дивлячись на її фото. Марина була для нього всім — світлою, енергійною, завжди з жартом на вустах. Її не вистачало в їхній родині, і єдине, про що Микола жалкував, — що вона не побачила, як Настя стала на ноги. «Ти б пишалася нею, — прошепотів він, торкаючись холодного каменю. — І мною, сподіваюся, теж. Я ж намагався, хоч і не завжди виходило».
Вітер шелестів листям, а Микола сидів, згадуючи їхнє спільне життя. Як познайомилися в тому маленькому магазині на Подолі, як Марина соромилася брати його подарунки, як сміялася, коли він намагався готувати борщ. Усе це було далеко, але водночас так близько. Він вірив, що вона бачить їх із небес і тепер може спокійно спочити, знаючи, що донька знайшла свій шлях.
Повернувшись додому, Микола налив собі келих вина й сів у крісло біля вікна. Уперше за довгий час він відчув спокій. Настя більше не була тягарем — вона стала дорослою. А він, можливо, ще встигне пожити для себе. Хто знає, що чекає попереду? Але зараз, у цю мить, усе здавалося правильним.
Микола Васильович сидів у своєму київському кабінеті, дивлячись у вікно на вогні вечірнього міста. Після поїздки до Чернігівщини минуло кілька днів, але спокій, що оселився в душі, не полишав його. Настя залишилася в селі ще на тиждень — попрощатися з Назаром і дідом, зібрати речі. Вона твердо заявила, що повернеться до Києва лише для того, щоб улаштувати своє життя з чистого аркуша. «Я сама, тату, — сказала вона по телефону, і в її голосі бриніла впевненість, якої він раніше не чув. — Назар поїде зі мною, ми знайдемо квартиру й роботу. А там видно буде».
Він усміхнувся, крутячи в руках ручку. Думки поверталися до Марини. Якби вона була поруч, напевно б обняла його й сказала: «Бачиш, усе налагодилося». Микола відчував її присутність у кожному куточку їхньої квартири — у вишитих серветках на столі, у старій фоторамці на полиці, де вони втрьох усміхалися на тлі Ялтинського моря. Той відпочинок у Криму був одним із найщасливіших — Настя тоді ще бігала босоніж по пляжу, а Марина сміялася, коли хвилі заливали її ноги.
Тепер донька виросла, і він мав відпустити її у власне життя. Але що далі? Микола глянув на стос документів на столі — справи його будівельної компанії йшли добре, але вперше за довгі роки він задумався: а для кого все це? Бізнес приносив мільйони гривень, та без спадкоємця втрачав сенс. Настя відмовилася від його допомоги, і хоч це його тішило, в душі оселилося легке розчарування. Може, варто передати справу комусь із менеджерів? Чи, навпаки, знайти новий виклик?
Телефон задзвенів, перериваючи його роздуми. Це був старий друг, Роман, із яким вони колись разом починали бізнес на Подолі. «Миколо, як справи? — весело гудів голос у слухавці. — Чув, твоя Настя заміж виходить? То коли гуляємо?»
— Та ще не скоро, — усміхнувся Микола. — Вони спершу в Чернігові оселяться, а там подивимося. Але ти заходь якось, посидимо, поговоримо. — Обов’язково! — відгукнувся Роман. — І знаєш, я тут подумав… Ти ж тепер сам, може, час собі когось знайти? Життя ж не закінчується, старий.
Микола засміявся, хоч слова друга зачепили. Знайти когось? Після Марини він навіть не уявляв іншої жінки поруч. Але Роман мав рацію — роки йшли, і самотність дедалі частіше давала про себе знати. «Подумаю», — коротко відказав він, закінчуючи розмову. Тієї ночі йому наснилася Марина. Вона стояла на березі Десни, у легкій сукні, і махала рукою. «Усе добре, Миколо, — шепотіла вона. — Живи далі». Прокинувшись, він довго лежав, дивлячись у стелю. Може, це був знак?
Наступного дня він зателефонував Насті. «Як справи, доню?» — спитав м’яко, відчуваючи, як гордість за неї зігріває серце. Вона розповіла, як із Назаром ходили до сільради оформляти документи, як Галина Іванівна нарешті дала благословення, хоч і з кислою міною. «А ти як, тату?» — раптом спитала вона.
— Нормально, — відповів він. — От думаю, може, в Карпати з’їздити, провітритися. — З’їзди, — усміхнулася Настя через слухавку. — Ти ж усе життя працював, відпочинь хоч раз.
Він кивнув, хоч вона цього не бачила. Після розмови замовив квиток до Буковеля. Чому б і ні? Життя триває, і, можливо, попереду ще є місце для нових починань. Сидячи в літаку, Микола Васильович відчув, як із плечей спадає остання втома. Попереду були гори, свіже повітря й невідомість, яка вперше за довгий час не лякала, а манила.