Назар здивовано підняв брови. Вони пробалакали до вечора, аж поки сонце не сіло за обрій. «Давай я тебе проведу, — запропонував він, коли Настя згадала про діда. — А то мама мені вуха надере, якщо пізно вернуся».
— Суворо в тебе з мамою, — пирхнула Настя.
— Та не те слово, — махнув рукою Назар. — Хоч я вже не малий, а вона все контролює. Хоча, знаєш, твій відчим, мабуть, теж за тебе хвилюється. А ти його так ображаєш…
— Звідки ти знаєш, як я його ображаю? — насторожилася вона.
— Та видно ж, — усміхнувся Назар. — Якби він тебе не любив, не возився б із тобою. Подумай над цим.
Настя промовчала. Його слова зачепили щось усередині, і тієї ночі вона довго не могла заснути, перевертаючись на скрипучому ліжку в дідовій хаті.
Настя лежала на старому ліжку в дідовій хаті під Черніговом, слухаючи, як за вікном гудить нічний вітер. Слова Назара крутилися в голові, не даючи заснути. «Якби він тебе не любив, не возився б із тобою», — сказав він так просто, ніби це очевидна істина. Вона раніше ніколи не дивилася на ситуацію з цього боку. Завжди вважала, що Микола Васильович винен у всьому — у смерті мами, у її власних невдачах, у тому, що життя пішло шкереберть. Але тепер сумніви закралися в душу, мов дрібні тріщини в склі.
Уранці вона ледве стрималася, щоб не набрати номер відчима. Хотілося крикнути в слухавку: «Ти справді мене любив чи це все показуха?» Але стрималася. Якщо вже опинилася в цій глушині, то, мабуть, не просто так. Треба розібратися в собі, подумати про майбутнє. Цілий місяць Настя жила в селі, і Василь Петрович не смикав її за дрібниці. Навіть коли вона пропадала з Назаром до ночі, дід лише бурчав: «Тільки обережно, бо його мати, Галина Іванівна, сувора. У неї на сина великі плани, тож не псуй їм картину».
— Та в мене свої плани, — усміхнулася Настя подумки. Назар їй подобався з першого дня. Не такий, як столичні хлопці з їхніми пафосними машинами й пустими балачками. У ньому була простота й щирість, від яких у грудях тепліло. А ще він умів слухати — не перебивав, коли вона виливала свій гнів на відчима чи згадувала маму.
За тиждень Настя взялася приводити дідову хату до ладу. Перебрала мотлох, відшкребла підлогу, повиносила старі ганчірки на горище. Василь Петрович аж рота роззявив, побачивши результат. «Та ти ж не така й безрука, як Микола казав, — усміхнувся він, погладжуючи сиву бороду. — Бачу, бажання є — і все виходить».
— Бо захотіла, — відказала Настя, витираючи піт із чола. Уперше за довгий час вона відчула легкість, ніби з плечей звалився невидимий тягар. Їй подобалося це нове відчуття — ніби вона щось значить, а не просто пливе за течією.
Коли через місяць зателефонував Микола Васильович і сказав, що скоро приїде, Настю охопила тривога. Їй не хотілося повертатися до Києва. Село, попри скрипучі лавки й відсутність вай-фаю, стало для неї якимось особливим. А головне — Назар. Вона зрозуміла, що закохалася. Це не було схожим на її попередні швидкоплинні захоплення столичними мажорами. Тут усе було глибше, серйозніше.
Одного вечора, сидячи з Назаром на березі місцевої річки Десни, вона зітхнула: «Вітчим дзвонив. Сказав, що скоро приїде й забере мене». Назар мовчав, дивлячись, як вода блищить під останніми променями сонця. Йому не хотілося її відпускати. Сам він планував за кілька місяців перебратися до Чернігова — вступити в технікум, знайти роботу. Але чи чекатиме вона його там, у великому місті, де в такої красуні, мабуть, купа залицяльників?
— Я не хочу, щоб ти їхала, — нарешті озвався він, нервово тереблячи травинку в руках. — Давай щось придумаємо. Може, поговоримо з моєю мамою? Я хочу, щоб у нас із тобою все було серйозно.
Настя здивовано глянула на нього. «Ти серйозно?» — перепитала вона, відчуваючи, як серце закалатало. Назар кивнув. «Тоді йдемо до неї прямо зараз, — рішуче сказала вона. — Я сама все поясню. Чого тягнути?»
Він вагався, знаючи, що Галина Іванівна сприйме це в штики. Але Настя була права — відкладати немає сенсу. Їхній візит застав матір зненацька. Вона саме поралася на кухні, коли син привів цю міську дівку з розпатланим волоссям і впевненим поглядом. «Це Настя, — коротко сказав Назар. — Ми хочемо бути разом».
Галина Іванівна спершу мовчала, витираючи руки об фартух. А потім почала: «Сину, я тебе не відговорюю, але подумай. Вона з іншого світу — звикла до розкоші, а ти що їй даси? Пилораму мою продаси? Вона тебе кине, а ти залишишся ні з чим».
Назар стиснув губи. Він любив Настю й вірив, що в них усе вийде. А мати з часом змириться — іншого виходу немає.
Микола Васильович їхав до Чернігівщини на своєму чорному позашляховику, слухаючи, як двигун тихо гудить на трасі. Він не знав, чого чекати від зустрічі з Настею. За місяць, що вона провела в селі, він трохи охолов від гніву, але рана від її слів про Марину все ще ятрилася в душі. Телефоном Василь Петрович казав, що дівчина змінилася, але Микола не поспішав вірити — занадто довго вона випробовувала його терпіння.
Коли він завернув на подвір’я дідової хати, то ледь не протер очі. Двір був прибраний, бур’яни виполоті, а стара хата сяяла чистотою — навіть шибки блищали, як нові. Настя вийшла назустріч у простій сорочці й джинсах, із зібраним у хвіст волоссям. Вона виглядала не такою, як раніше — не було ні розмазаної туші, ні похмільного блиску в очах. «Привіт, тату», — тихо сказала вона, і від цього слова в Миколи защеміло в грудях. Востаннє вона називала його так ще за життя Марини.