Ніна сиділа на дерев’яній лавці біля старенького будинку в передмісті Черкас, де повітря пахло свіжоскошеною травою і далеким димом від сусідських багать. Її чоловік, Тарас, лежав у кімнаті, закутаний у стару ковдру, хоч надворі було тепло. Його очі, колись такі живі, тепер дивилися кудись у порожнечу.
— Ніно, не переживай, — тихо сказав він, ледь ворушачи губами. — Мама за мною догляне. Ти ж приїдеш, коли зможеш. Не хочу, щоб ти через мене весь час бігала.
Ніна стиснула його руку, відчуваючи, як сльози печуть очі.
— Тарасе, ти що? Я ж із роботи приходжу, а ти вже слабкий, я не можу спокійно спати, коли ти так. Ти у мене найкращий, такий турботливий. Ми все владнаємо, ось побачиш.
Вона намагалася усміхнутися, але голос тремтів.
— Знайдемо лікарів, які розберуться. Хоч би й позику брати довелося, я не здамся.
Тарас зітхнув і погладив її по голові, наче маленьку дівчинку.
— Ну яка позика, Нін? Де ми ті гривні візьмемо? Тобі жити треба буде.
Ніна здригнулася, її очі розширилися від страху.
— Тарасе, не смій так говорити! Навіть думки такі не допускай!
Він перевів погляд на старий годинник, що висів на стіні, з пожовтілим циферблатом.
— Біжи, Нін, бо на маршрутку спізнишся.
Вона глянула на годинник.
— Не поїду. Завтра поїду. Сьогодні ж твоя мама на нічну зміну, як ти сам залишишся?
Тарас насупився, його брови зійшлися на переніссі.
— Нін, ти ж знаєш свого шефа. Спізнишся — випише догану. А тоді що? Ти мені все приготувала, я впораюся, правда.
Ніна вибігла з хати, ледве стримуючи ридання. Сльози котилися по щоках, розмазуючи туш. Вона ніколи не думала, що опиниться в такій ситуації. Її Тарас, який завжди сміявся, жартував і тягнув її на прогулянки до річки, тепер згасав. Лікарі в черкаській міській лікарні лише розводили руками, не в змозі поставити діагноз. Один сивий доктор, із замашками сільського знахаря, навіть буркнув:
— Та на ньому орати можна, здоровий, як бик!
Тарас образився, замкнувся в собі й заявив, що більше до цих «коновалів» не піде, хоч би що Ніна казала. А свекруха, Галина Іванівна, ще й підтримала сина. Вона глянула на Ніну своїми колючими очима й процідила:
— Чого ти його тягнеш по тих лікарнях? Дай людині спокій! Нема чим зайнятися — візьми підробіток. Гроші в хаті зайвими не бувають, а годувальника ж нема.
Ніна лише кивнула, відчуваючи, як усередині все стискається від страху перед свекрухою. Галина Іванівна завжди дивилася на неї, як на чужу. Ще на весіллі, коли гості гуляли в сільському клубі, вона кинула Ніні в обличчя:
— Сіра ти, як миша. І що Тарас у тобі знайшов?
Ніна тоді промовчала, не хотіла засмучувати Тараса, який обожнював свою маму. Але кожен раз, коли свекруха була поруч, Ніна відчувала себе нікчемною. Вона знала, що саме Галина Іванівна наполягла, щоб у них поки не було дітей. Мовляв, поживіть, придивіться одне до одного. І ось тепер Ніна подумала: може, свекруха й права була? Якби в них був малюк, як би вона впоралася з усім цим?
Ніна стояла на маленькій зупинці в передмісті Черкас, де маршрутки гуділи, а люди гомоніли, поспішаючи до міста. Навколо гуділи бджоли, а вдалині виднілися старі хати й городи, де ще цвіли соняшники. Вона відійшла від натовпу, бо гамір дратував. Хотілося тиші, щоб зібратися з думками. Її серце стискалося від болю за Тараса, який, здається, уже змирився зі своєю хворобою.
Раптом поруч пролунав хрипкий голос:
— Дай поворожу, красуне!
Ніна здригнулася й обернулася. Перед нею стояла літня жінка в яскравій хустці, з глибокими зморшками на обличчі. Її очі блищали, наче вона знала всі таємниці світу.
— Чого ти мене боїшся? Хіба я тобі щось погане зробила? — усміхнулася ворожка.
— Ні, — тихо відповіла Ніна, опустивши погляд.
— То й не бійся. Давай руку.
Ніна, наче зачарована, простягнула долоню. Жінка довго вдивлялася в лінії, щось бурмотіла собі під ніс, а потім різко відпустила руку.
— Не ворожитиму тобі. Але скажу одне: скоро ти дізнаєшся, як багато людей тебе дурили. Дізнаєшся раптово, але порозумнішаєш швидко. Не бійся бути сильною. Бійся бути наївною.
Ворожка зникла в натовпі, навіть не попросивши грошей. Ніна похитала головою, ніби відганяючи дивний сон. «Яка нісенітниця, — подумала вона. — Хто б мене обманював? Я ж усім допомагаю, завжди привітна». Але слова ворожки засіли в голові, наче камінь у кишені.
Під’їхала маршрутка, і Ніна, трохи загнувшись, сіла біля водія — інших місць не було. Вона глянула на нього й застигла.
— Нінка, ти, чи що? — усміхнувся водій, молодий чоловік із веселими очима.
— Олежка? — ахнула Ніна. — Ти звідки тут?
— Та вже пів року на цьому маршруті ганяю, а тебе не бачив! — засміявся Олег. — Розповідай, як ти?
Ніна зітхнула, згадуючи, як вони з Олегом дружили в школі. Він завжди був її захисником: то від хлопців-хуліганів відборонить, то списувати дасть.
— Ой, Олеже, краще не питай, — відповіла вона, і її очі зволожилися. — Тарас захворів. Лікарі нічого не можуть зробити. Просто згасає.
Олег насупився, міцніше стиснув кермо.
— Стривай, а чому не в лікарні? Чому вдома?
— Та лікарі кажуть, що він ніби здоровий, уявляєш? — Ніна похитала головою. — Ми всіх об’їздили, а діагнозу нема. А він тепер і сам до лікарів не хоче.
Олег глянув на неї якось дивно.
— Нін, тобі не здається, що щось тут не те? Ну, я не кажу, що він прикидається, але… як це — лікарі нічого не знаходять, а йому погано?
Ніна зітхнула.
— Не знаю, Олеже. Я вже не знаю, що думати.
Він дістав із кишені клаптик паперу, нашкрябав номер телефону.
— Ось, тримай. Дзвони, якщо що. І якщо кудись треба, я на своїй машині підвезу.
— Дякую, Олеже, — тихо сказала Ніна, ховаючи папірець у сумку.
Маршрутка рушила, а Ніна дивилася у вікно, де миготіли черкаські поля. Вона згадала, як колись із Олегом гуляли біля Дніпра, сміялися, їли морозиво. Тоді життя було простим, а тепер… Тепер усе змінилося.
Минуло кілька днів. Ніна провела вихідні в свекрухи, у селі під Черкасами. Галина Іванівна не давала їй спокою: «Ніна, принеси води! Ніна, прибери в хаті! Ніна, ти що, не вмієш борщ варити?» Ніна мовчки терпіла, готувала, прибирала, а в неділю ввечері, залишивши майже всю зарплату на продукти для Тараса, повернулася до міста. Свекруха ще й уколола наприкінці:
— Господи, і це твоя зарплата? З такими грішми тільки на базарі торгувати!
Ніна хотіла заперечити, що заробляє непогано, але промовчала. Не хотіла чергової лекції про те, як Тарасу з нею не пощастило.