Ранок у Черкасах був сірим, із легким туманом, що стелився над Дніпром. Ніна прокинулася з важким серцем — усе вихідні вона думала про Тараса, але зв’язатися з ним не могла. Телефон мовчав, і це її тривожило. Набравшись сміливості, вона зателефонувала свекрусі, Галині Іванівні, яка працювала медсестрою в районній лікарні.
— Нін, звідки я знаю, що там із твоїм Тарасом? — різко відповіла свекруха. — Спить, мабуть. Я на зміні, не трынди мені на роботу!
Ніна стиснула телефон так, що аж пальці заболіли. Її обурило, що Галина Іванівна так байдуже говорить про власного сина. Не гаючи часу, вона кинулася до начальства, благаючи відпуститися з роботи. Їй треба було побачити Тараса, привезти йому фруктів, перевірити, чи все гаразд.
Через годину Ніна вже підходила до старенької хати в селі під Черкасами. У голові крутилися думки: «Ось Тарас зрадіє, він же не чекає мене так рано!» Вона уявляла, як він усміхнеться, коли побачить її з пакетом яблук і домашнього узвару. Але двері виявилися зачиненими зсередини. Ніна нахмурилася — ключ не вставлявся. «Як він закрився, якщо ледве ходить?» — промайнуло в голові.
Обійшовши хату, вона згадала, як свекруха одного разу відчиняла кухонні двері шпилькою, коли загубила ключі. Ніна знайшла тоненьку гілочку, покрутила в замку — і двері піддалися. У хаті було тихо, аж моторошно. Вона обережно ступила до кімнати Тараса, і раптом її серце закалатало. У голові загули слова ворожки: «Не бійся бути сильною. Бійся бути наївною».
Ніна відчинила двері й застигла. Тарас спав, міцно обіймаючи якусь дівчину з розпатланим волоссям. Їхні руки переплелися так, як він ніколи не обіймав Ніну. На столику біля ліжка красувалися пляшки з-під вина й горілки, недоїдки ковбаси й порожні келихи. Усе в хаті кричало про вчорашню гулянку. Ніна стояла, не в змозі рухатися. Її світ, який і так тримався на тонкій нитці, розсипався вмить.
Вона тихо зачинила двері, вийшла з хати й поплелася до зупинки. Маршрутка мала бути лише за дві години. Ніна сіла на лавку, дістала телефон і, не думаючи, набрала Олега.
— Олеже, в тебе є час? — її голос тремтів, наче листя на вітрі.
— Нін, що сталося? З Тарасом щось? — стривожився Олег.
— Він… для мене він мертвий, — прошепотіла вона, і сльози покотилися по щоках.
— Де ти? Я зараз буду!
— На зупинці, тій самій, — відповіла Ніна й відключилася.
Вона сиділа, дивлячись на дорогу, де курява здіймалася від трактора, що проїжджав повз. Раптом поруч з’явилася та сама ворожка. Її очі світилися ледь помітною усмішкою.
— Прозріла, бачу, — сказала вона. — Не журися, дівчино. Тепер ти знатимеш, що таке справжнє життя.
Ніна хотіла щось запитати, але ворожка махнула рукою.
— Далі сама. Усе сама.
Вона зникла так само швидко, як і з’явилася. Ніна зітхнула й відкинулася на спинку лавки. Сльози висохли, а в душі з’явився дивний спокій.
Невдовзі під’їхав Олег на старенькій «Ладі». Він вискочив із машини, його обличчя було сповнене тривоги.
— Нін, що сталося?
Вона розповіла йому все, монотонно, без емоцій, наче переказувала чужу історію. Олег слухав, не перебиваючи, лише міцніше стискав кермо.
— Нін, як ти взагалі зв’язалася з таким? — нарешті сказав він. — Я ж завжди знав, що твоя доброта тебе підведе. Куди їдемо?
— Не знаю, — зізналася Ніна. — Не хочу додому. Висади мене біля набережної, погуляю.
Олег кивнув.
— Добре, але я з тобою.
Ніна слабо всміхнулася. Олег завжди з’являвся в потрібний момент, наче її особистий янгол-охоронець.
Ніна сиділа на черкаській набережній, дивлячись, як Дніпро ліниво несе свої води. Олег сидів поруч, кидаючи дрібні камінці у воду. Вони мовчали, але ця тиша була теплою, ніби повернення до шкільних років, коли вони гуляли разом після уроків. Ніна згадала, як Олег колись захистив її від старшокласника, який вирвав у неї зошит і кинув у калюжу. Тоді він, худющий і на рік молодший, кинувся на кривдника, як маленький вихор. З тих пір він завжди був поруч, коли їй було важко.
— Олеже, як так виходить, що ти завжди з’являєшся, коли мені найгірше? — тихо запитала Ніна, усміхаючись крізь втому.
Він знизав плечима, його очі блиснули лукавством.
— Мабуть, у мене чуйка на твої біди.
Вони розсміялися, і Ніна відчула, як тягар на душі став легшим. Вона повернулася додому пізно, коли місто вже світилося ліхтарями. У квартирі було порожньо, але ця порожнеча не лякала. Ніна сіла на диван, тримаючи телефон. На екрані висвітилося сорок пропущених викликів від Тараса. Вона зітхнула, коли він зателефонував знову.
— Нін, ну чому ти не береш слухавку? — його голос був роздратованим. — Що ти собі дозволяєш?
— Тарасе, твоя подруга вже пішла? — холодно запитала Ніна.
На тому кінці запала тиша. Потім Тарас пробурмотів:
— То мама тобі наговорила? Нін, ти ж знаєш, яка вона. Все не так, як ти думаєш.
— Не вигадуй, — перебила Ніна. — Я сама все бачила. Завтра подаю на розлучення. І не дзвони більше.
Вона вимкнула зв’язок і занесла його номер у чорний список. У грудях пекло, але разом із болем прийшла дивна легкість. Наче вона скинула з плечей стару, затерту до дірок куртку.
Минув тиждень. Тарас приїжджав до їхньої квартири, грюкав у двері, але Ніна не відчиняла. Вона винесла його речі в під’їзд, акуратно складені у дві валізи.
— Ти що, навіть не пустиш? Це ж і мій дім! — гарикнув він.
— Ні, Тарасе. Це мій дім, — спокійно відповіла Ніна, зачиняючи двері.
Він щось кричав услід, але вона вже не слухала. Через два тижні Ніна зателефонувала Олегу.
— Олеже, ти як? Не набридло ще слухати мої скарги? — пожартувала вона.
— Та куди там, — засміявся він. — Ходімо в кіно, розвієшся.
Вони пішли на веселу комедію в черкаський кінотеатр, і Ніна вперше за довгий час сміялася щиро, до сліз. Після сеансу вони гуляли вечірнім містом, де пахло квітами й свіжою випічкою з нічних пекарень.
— Знаєш, Олеже, я наче знову в школі, — зізналася Ніна. — Нічого не тисне, не болить.
— А пам’ятаєш, як ти обіцяла вийти за мене заміж? — підморгнув Олег.
— Коли це? — Ніна здивовано глянула на нього.
— Під старою акацією біля школи, у сьомому класі.
Вона розсміялася.
— Олеже, ти серйозно? То ж дитячі балачки!
Він удавано насупився.
— А я, між іншим, пам’ятаю кожне твоє слово.
Вони сміялися, доки не дійшли до її під’їзду. Ніна зупинилася, заглянула йому в очі й раптом узяла за руку.
— Ходи, — тихо сказала вона, і вони разом зникли в темряві під’їзду.