Весна в Черкасах розквітала буйно: каштани біля парку встеляли землю біло-рожевими пелюстками, а повітря пахло медом і свіжістю. Ніна йшла вулицею, тримаючи Олега за руку, і відчувала, ніби вперше за багато років дихає на повні груди. Минуло три місяці відтоді, як вона залишила позаду Тараса та його брехні. Її життя, яке колись здавалося сірим і безнадійним, тепер іскрилося новими барвами.
Того вечора, коли Олег залишився в неї після прогулянки, вони довго говорили, згадуючи шкільні роки. Ніна сміялася, як Олег розповідав, як одного разу вкрав у вчительки крейду, щоб намалювати їй під партою кумедне серце. Тоді вона й не підозрювала, що той хлопець із пустотливою усмішкою стане її опорою.
— Олеже, ти ж не жартував про ту акацію? — запитала вона, коли вони пили чай на її маленькій кухні.
Він глянув на неї серйозно, без звичного жарту.
— Нін, я тоді був дитиною, але вже знав, що ти особлива. І знаєш, нічого не змінилося.
Ці слова зачепили щось глибоко в її душі. Ніна зрозуміла, що більше не хоче боятися чи озиратися назад. Вона офіційно подала на розлучення, і хоч Тарас ще намагався дзвонити, писати, навіть приходити з вибаченнями, вона була непохитною. Її нова сила дивувала навіть її саму.
— Ти геть не та Ніна, якою була, — якось сказав Олег, коли вони гуляли біля Дніпра. — Ти наче сонце, що вирвалося з-за хмар.
Вона всміхнулася, відчуваючи тепло в грудях.
— А ти мій вітер, що розігнав ті хмари.
Їхні стосунки розвивалися природно, без поспіху. Олег не тиснув, давав їй час звикнути до нового життя. Він часто забирав її після роботи, возив на своїй старенькій «Ладі» до парку чи на околиці міста, де вони дивилися на зорі. Одного вечора, сидячи на пагорбі над річкою, Олег узяв її за руку.
— Нін, я не хочу тебе квапити, але… ти б вийшла за мене? Не зараз, коли будеш готова.
Ніна завмерла, а потім розсміялася, обіймаючи його.
— Олеже, ти ж знаєш, що я вже обіцяла. Ще в сьомому класі.
Вони сміялися, мов діти, а зорі над ними сяяли, наче благословляючи їх. Через три місяці Ніна й Олег зіграли весілля. Воно було скромним, але душевним: у черкаському ресторані зібралися найближчі друзі, родичі Олега й кілька Ніниних колег. Вона стояла в простій білій сукні, тримаючи букет ромашок, і відчувала, що нарешті вдома. Галина Іванівна на весілля не прийшла, і Ніна була вдячна за це — минуле мало залишитися в минулому.
Коли гості підняли келихи, Олег шепнув їй на вухо:
— Ну що, Нін, тепер ти офіційно моя акація?
Вона розсміялася, цілуючи його.
— А ти мій вічний захисник.
Тієї ночі, танцюючи під зоряним небом Черкас, Ніна знала: попереду нове життя, сповнене любові й правди. І вона більше ніколи не буде наївною.