Тарас, молодий слідчий із Голосіївського райвідділу, не збирався здаватися. Його начальник, буркотливий майор, тиснув, щоб справу Марії Степанівни швидше закрили, але Тарас відчував, що за історією Софійки ховається несправедливість. Він узявся переглядати матеріали старої справи. Перше, що впало в око, — відсутність показань свідків, хоча Софійка згадувала, що на тій гулянці було повно людей. Тарас вирішив діяти.
Він приїхав до лікарні на Оболоні, де лежала Софійка. Лікар спочатку не пускав, але дівчина, почувши гомін, сама вийшла з палати. Її очі були тьмяними, але в них блиснула іскра, коли Тарас пояснив, що хоче відновити справу.
— Я обіцяю, що доведу це до кінця, — твердо сказав він, дивлячись їй у вічі. Про вчинок Марії Степанівни він промовчав, щоб не хвилювати дівчину.
Софійка вагалася, але його впевненість додала їй сил. Вона погодилася відповісти на запитання. Тарас обережно розпитував, записуючи кожну деталь. Йому подобалася її щирість, і він відчував, що ця справа стала для нього особистою.
Тарас викликав на допит усіх, кого назвала Софійка. Більшість хлопців повторювали те саме: нічого не бачили, нічого не знають. Але один, Остап, явно нервував. Спочатку він заявив, що Софійка з’явилася на дачі тільки вранці, а потім плутано додав, що її взагалі не було. Тарас вирішив натиснути.
— Шкода, що ти такий забудькуватий, — сказав він, граючи ручкою. — А от твій друг виявився розумнішим. Уже співпрацює зі слідством, отримає менший термін. А тобі, мабуть, світить більше.
Остап занервував ще дужче, його руки тремтіли.
— Ви нічого не доведете! Мене там не було! — вигукнув він, але одразу зрозумів, що ляпнув зайве.
— Ну, сам себе видав, — усміхнувся Тарас. — Давай так: розповідаєш усе правдиво, і я подумаю, як тобі допомогти. Інакше підеш як співучасник.
Остап здався. Він передав Тарасу відео з телефону, де було видно, як Назар тягне непритомну Софійку до машини. Софійка здригнулася, побачивши відео, але відчула полегшення. Ця улика була залізною. Хоч Тарасу й шкода було відпускати Остапа без покарання, але засудити Назара було важливіше.
Справу передали до іншого розгляду, у Шевченківський район. Цього разу Роман Петрович не зміг усе «порішати». Відео стало ключовим доказом, і Назара засудили до максимального терміну. Його батька зняли з посади за зловживання, і кар’єра Романа Петровича пішла під укіс.
Наступним судили Марію Степанівну. Прокурорка, чия донька колись пережила подібне, наполягала на поблажливості. Суддя, враховуючи обставини, дав бабусі два роки умовно. Її відпустили прямо із зали суду.
Біля будівлі суду Тарас чекав Марію Степанівну з букетом ромашок. Він давно зрозумів, що закохався в Софійку, і часто відвідував її в лікарні. Про бабусині дії він їй не розповідав, щоб не травмувати. Тепер, побачивши Марію Степанівну, він уклонився й попросив дозволу зустрічатися з її внучкою.
— Якщо вона щаслива з тобою, то благословляю, — усміхнулася бабуся, витираючи сльозу.
Тарас відвіз Марію Степанівну до Вишгорода, а сам повернувся до Софійки. Він запросив її до кав’ярні на Подолі, щоб відсвяткувати завершення справи. Софійка, яка потроху оживала, погодилася. Її очі знову почали сяяти, і вона планувала повернутися до університету.
Через рік Софійка і Тарас одружилися. Весілля гуляли в саду біля бабусиної хати, де пахло яблунями й лунали українські пісні. Гості танцювали під «Червону руту», а Марія Степанівна дивилася на внучку в білій сукні й шкодувала лише, що Олена не побачила цього дня. Але вона знала: попереду в Софійки лише щастя.