Ця історія сталася кілька років тому, і тепер Ольга Петрівна може спокійно про неї розповідати, хоча колись вона й уявити не могла, що з нею трапиться таке. Усе почалося в маленькому селі на Полтавщині, де минуло її дитинство, а мрії про велике майбутнє тільки починали формуватися.
Ольга виросла в дружній родині, де всі трималися разом. Її батьки працювали на місцевій фермі, доглядаючи за худобою та вирощуючи овочі. Життя в селі було простим, але сповненим тепла: сусіди завжди ділилися один з одним, а вечори проходили за душевними розмовами на ганку. Ольга з дитинства мріяла стати вчителькою. Ще в початковій школі вона уявляла, як стоїть біля дошки, а учні з захопленням слухають її пояснення. Ця мрія була для неї маяком, що світив навіть у найскладніші моменти.
Закінчивши школу, Ольга вирішила їхати до Києва. Вона хотіла вступити до педагогічного університету, щоб здійснити свою мрію. Батьки підтримували її, хоча й хвилювалися: столиця була для них далеким і незнайомим світом. Вони довго відкладали гривні, щоб оплатити навчання й оренду кімнати в столиці. Ольга пам’ятає той день, коли вперше ступила на київський вокзал. Її серце калатало від захвату й легкого страху. Високі будівлі, гудки машин, люди, що поспішали у своїх справах, – усе це було таким чужим порівняно з тихим селом, де всі знали одне одного.
Київ зустрів її гамором Хрещатика. Ольга стояла посеред площі, затамувавши подих. Вона мріяла побачити цю вулицю, яку раніше бачила лише на листівках, але вживу все було набагато яскравіше. Люди гуділи, як бджоли у вулику, а вечірнє небо над містом світилося вогнями. Дівчина могла б годинами стояти й дивитися, але їй треба було знайти гуртожиток. Після довгих пошуків вона дісталася до старої будівлі на Подолі, що пахла свіжою фарбою й гуділа голосами студентів. Там її зустріла комендантка Марія Іванівна – літня пані з добрими очима й теплою посмішкою, яка нагадала Ользі бабусю. “Ласкаво просимо, доню! Не бійся, тут усі свої,” – сказала вона, проводжаючи дівчину до кімнати.
У кімнаті вже жили три дівчини: Оксана, Юля і Наталка. Вони приїхали на день раніше й уже встигли познайомитися. Ольга трохи ніяковіла, ставлячи свою валізу біля дверей. “Привіт, я Оля. Буду з вами жити,” – сказала вона тихо. “О, свіжа кров!” – засміялася Оксана, блиснувши очима. “Я Оксана, це Юля, а це Наталка. Розбирай речі, не стій!” Ольга зраділа такій привітності. Дівчата одразу почали розпитувати, звідки вона й на кого вчиться. “На вчительку молодших класів,” – відповіла Ольга. “О, то ми з тобою в одній групі!” – зраділа Наталка. “А я на математику,” – додала Юля. “А я на українську літературу,” – сказала Оксана, гордо піднявши підборіддя.
Дівчата швидко розповіли, що вже зайняли ліжка, тож Ользі дісталося місце біля вікна. “Та мені байдуже, де спати,” – усміхнулася вона, розкладаючи речі. Її серце гріла думка, що сусідки такі дружелюбні. У селі вона завжди була сором’язливою, і мама казала, що в місті це минеться. Ольга не дуже вірила, але, дивлячись на цих балакучих дівчат, подумала, що, можливо, мама мала рацію.