Ольга ще довго не могла повірити, що опинилася в такому величезному місті, як Київ. Усе навколо здавалося новим і трохи лячним, але водночас манило своєю енергією. У гуртожитку вона швидко потоваришувала з сусідками – Оксаною, Юлею та Наталкою. Дівчата виявилися справжніми провідницями у світ столичного життя. “Оль, ти що, весь вечір читатимеш?” – раптом гукнула Оксана, побачивши, як Ольга гортає книгу на ліжку. “А що ще робити?” – здивовано відповіла та, піднімаючи очі.
“Ти в Києві, дівчино! Тут стільки всього! Ходімо гуляти!” – Оксана аж підстрибнула від нетерпіння. Ольга ніяковіла. У селі вечори проходили за чаєм із бабусею чи книжкою, а тут її кликали в невідомість. “Куди підемо?” – невпевнено запитала вона. “На танці!” – вигукнула Юля. “На танці? Та я ніколи не танцювала в клубі,” – Ольга почервоніла, згадуючи, як у селі на весіллях соромилася навіть вийти в коло. “Ти звідки така? З якого села?” – засміялася Наталка, усміхаючись. “З-під Пирятина. Там такого не почуєш,” – тихо відповіла Ольга.
“Не бійся, ми з тебе зробимо киянку!” – підморгнула Оксана. Ольга зітхнула, але погодилася. Дівчата заметушилися: Юля взялася за її волосся, Наталка дістала косметику, а Оксана витягла з шафи сукню. “У тебе що, навіть сукні немає?” – здивувалася вона. “Навіщо мені сукня? У селі я в джинсах ходила,” – знизала плечима Ольга. “Нічого, вдягнеш мою. У нас розмір однаковий,” – Оксана простягла яскраво-синю сукню з відкритими плечима. Ольга глянула на неї й подумала, що мама б точно не схвалила. У селі таке вважали занадто відвертим, але тут, у місті, усе було інакше.
Батьки виховували Ольгу строго, за традиційними правилами, де скромність була головною чеснотою. Але зараз вона хотіла бути схожою на цих дівчат – сміливих, яскравих, із дзвінким сміхом. Ближче до ночі подруги вислизнули з гуртожитку. “Дівчата, вже пізно. Як повернемося?” – занепокоїлася Ольга. “Спокійно, заліземо через вікно. Я його залишила прочиненим,” – хитро усміхнулася Наталка. Ольга лише похитала головою, але в душі відчувала хвилювання від цієї пригоди.
Спочатку вони гуляли набережною Дніпра, де вогні міста відбивалися у воді, а легкий запах річки змішувався з гудінням вечірнього міста. Потім вирушили до клубу в центрі. У вісімдесяті клуби були іншими – з гучною музикою диско й першими радянськими хітами, кольоровими софітами й натовпом молоді. Для Ольги, яка звикла до сільських посиденьок, це було як інший світ. Вони танцювали до півночі, сміялися й забували про все. Повернувшись до гуртожитку, дівчата лізли через вікно, хихикаючи, мов школярки. “Оль, ти наша зірка! Бачила, як ти танцювала з тим хлопцем?” – піддражнила Оксана. “Та годі вам, він сам до мене підійшов,” – сором’язливо відмахнулася Ольга.
Той вечір вона запам’ятала назавжди. Гроші, які батьки дали на місяць проживання, трохи зменшилися, але воно того варте. У кімнаті дівчата ще довго гомоніли, згадуючи клуб. “Ольга – не така тихоня, як здається,” – пожартувала Юля. “Та він, до речі, з нашого універу. Ще побачитеся,” – додала Наталка. Ольга лише усміхнулася, але в душі щось затремтіло. Той хлопець, із яким вона танцювала, здавався їй особливим.
Той вечір у клубі залишив у серці Ольги теплий слід. Хлопець, із яким вона танцювала, не йшов із думок. Його звали Тарас – високий, із широкою усмішкою і очима, що ніби бачили її наскрізь. Він навчався на старшому курсі їхнього університету, і дівчата в гуртожитку не втомлювалися шепотіти, що він – справжній улов. Ольга червоніла від їхніх жартів, але в глибині душі сподівалася ще раз його зустріти.
Наступні тижні в Києві промайнули, як у вихорі. Ольга поринула в навчання: лекції, семінари, гори конспектів. Їй подобалося вбирати знання, уявляючи, як одного дня стоятиме перед класом і навчатиме дітей. Але вечори з подругами додавали життю яскравих барв. Одного разу Оксана запропонувала піти на квартирник – модну тоді тусовку, де студенти збиралися в чиїйсь квартирі, грали на гітарі й співали пісні. Ольга ніколи не була на таких заходах, але погодилася, відчуваючи, як її сором’язливість потроху відступає.
Квартирник проходив у старій хрущовці на Лук’янівці, де пахло домашньою випічкою, а гомін голосів зливався з гітарними акордами. У тісній кімнаті гудів натовп: хтось співав під гітару, хтось сміявся, тримаючи в руках склянку з компотом, який видавали за “вино”. І там, серед усіх, був Тарас. Їхні погляди зустрілися, і Ольга відчула, як серце пропустило удар. “О, наша зірка прийшла!” – гукнув він, пробираючись до неї. “Привіт, не думав, що ти любиш такі тусовки,” – додав із усмішкою. “Та я й сама не думала,” – зніяковіла Ольга, але Наталка штовхнула її ліктем, шепочучи: “Не прогав шанс!”
Весь вечір вони говорили – про музику, навчання, мрії. Тарас розповів, що виріс у Києві, але любить бувати в селі в бабусі на Черкащині, де тиша й зорі такі, як ніде. Ольга поділилася своєю мрією стати вчителькою, і він слухав уважно, ніби кожне її слово було важливим. Коли вечір добіг кінця, Тарас запропонував провести її до гуртожитку. “Тільки не відмовляйся, я ж не кусаюсь,” – пожартував він із лукавою усмішкою. Ольга засміялася, але погодилася, відчуваючи, як щоки палають.
Вони йшли нічними вулицями, де ліхтарі лили м’яке світло на бруківку. Тарас розповідав смішні історії з дитинства, а Ольга відчувала себе так легко, ніби знала його все життя. Її серце тремтіло від нових, незнайомих почуттів. Біля гуртожитку він зупинився, подивився їй в очі й легенько поцілував у щоку. “До завтра,” – сказав тихо й пішов. Ольга стояла, торкаючись щоки, ніби той поцілунок залишив на ній невидимий слід.
У кімнаті подруги влаштували допит. “Ну що, закохалася?” – сміялася Оксана. “Та годі вам, ми просто поговорили,” – відбивалася Ольга, але очі її сяяли. “Просто поговорили, ага. Він же тебе в щоку поцілував!” – дражнила Юля. “Ой, дівчата, я сама не знаю, що це було,” – зізналася Ольга, лягаючи в ліжко. Вона довго не могла заснути, згадуючи його голос, усмішку, той момент біля гуртожитку. У селі вона ніколи не відчувала нічого подібного, де вечори були тихими, а серце билося лише від передчуття нового дня. Може, це і є любов?
Наступного дня Тарас чекав її після пари. “Ходімо на каву,” – запропонував він, і Ольга, хоч і зніяковіла, кивнула. Так почалися їхні зустрічі – прогулянки Подолом, кава в маленьких кав’ярнях, розмови до півночі. Ольга відчувала, що її життя змінюється, і Київ, який спершу лякав, ставав рідним.