Той момент у лісі біля Бучі став для Ольги точкою неповернення. Вона дивилася на Остапа, який стояв перед дільничним, і не впізнавала в ньому свого сина. Його очі, колись такі схожі на Тарасові, які вона пам’ятала з його дитячих років, тепер були холодними й чужими. “Це мій син… він мене тут залишив,” – тихо сказала вона, і кожне слово різало її серце. Дільничний, міцний чоловік із суворим поглядом, кивнув: “Розберемося, Ольго Петрівно.” Остап спробував щось сказати, але лише опустив голову.
У поліції Ольга розповіла все: про хворобу, про мотузку, про обручку, яку він повернувся забрати. Її голос тремтів, але вона трималася, знаючи, що не може дозволити цьому повторитися. Написати заяву на власного сина було найважчим рішенням у її житті. “Ви впевнені?” – запитав слідчий. “Так,” – відповіла вона, хоча в душі кричала від болю. Вона розуміла: якщо зараз відступить, Остап піде далі темною дорогою.
Суд був швидким. Остапа визнали винним, але дали умовний термін. Він стояв у залі, не піднімаючи очей, коли суддя зачитував вирок. Ольга не пішла на засідання – не могла уявити його в ролі звинуваченого, тремтячи від самої думки про суд. Після суду він приїхав до квартири, мовчки зібрав речі й пішов. “Куди ти?” – запитала вона з тремтінням у голосі, стоячи в дверях. “Не твоя справа,” – кинув він і зник. Відтоді Ольга не знала, де він і що з ним. І, як би боляче це не було, вона навчилася не думати про нього.
Ольга повернулася до роботи в школі, але життя вже не було таким, як раніше. Вона часто згадувала Тараса, їхні прогулянки Подолом, його сміх. Інколи їй снилися щасливі дні, коли Остап був малюком і бігав за нею, сміючись. Але реальність повертала її до порожньої квартири. “Це моя провина,” – шепотіла вона, перебираючи старі фото. Вона надто балувала Остапа, дозволяючи все, і тепер пожинала плоди. “Дітей треба любити в міру,” – казала вона собі, але ці слова не гасили біль.
Щовечора Ольга заварювала чай і сідала з книгою. Читання, як і тридцять років тому, було її розрадою. Вона любила гортати сторінки, занурюючись у чужі історії, де не було її помилок. У школі учні любили її уроки, і часто приносили їй малюнки, які вона зберігала в шухляді. Це давало сили йти далі. “Ви найкраща вчителька!” – казали діти, і вона усміхалася, ховаючи смуток.
Інколи сусідка, пані Марія, заходила на чай і питала: “Олю, як ти тримаєшся?” “Тримаюся, бо треба,” – відповідала вона. Життя навчило її йти вперед, навіть коли серце розбите. Вона не знала, що буде завтра, але вірила: що б не сталося, треба піднімати голову й рухатися далі. У її квартирі було тихо, але в цій тиші вона знаходила спокій. Ольга Петрівна налила собі ще чаю, відкрила книгу й подумала: “Я вистояла. І вистою ще.”