Робота в школі приносила Ользі радість, але вдома життя ставало дедалі складнішим. Остап, якому щойно виповнилося десять, був некерованим. У дитсадку він не слухався вихователів, а в школі постійно встрявав у бійки чи порушував правила. Ольга часто чула від учителів: “Ваш син знову щось натворив.” Вона намагалася говорити з ним, але Остап, лише знизивши плечима, мовчав. Тарас, повертаючись із заводу, лише зітхав: “Треба бути суворішим, Олю.” Але сам він рідко бував удома, і виховання лягало на її плечі.
Одного дня Ольгу викликав директор школи, де вона працювала. “Ольго Петрівно, ваш Остап знову побив однокласника. Це вже не перший раз,” – сказав він, хмурячи брови. Ольга відчула, як обличчя палає від сорому. Вона – учителька, а її син поводиться так. Увечері вона намагалася поговорити з Тарасом. “Може, ти з ним поговориш? Він тебе слухає,” – благала вона. “Я втомився, Олю. Ти ж удома, ти й розбирайся,” – відрізав він. Їхні сварки спалахували, як суха трава, і гасли в холодному мовчанні.
А потім сталася трагедія, яка перевернула все. Тарас повертався з Броварів, де відвідував батьків, і потрапив в аварію. Дзвінок із лікарні був, як удар: “Ваш чоловік не вижив.” Ольга стояла посеред кухні, тримаючи слухавку, а світ навколо розпливався, а руки тремтіли, ніби не слухалися. Остап, побачивши її сльози, підбіг: “Мам, що сталося?” Вона не могла відповісти, лише обійняла його. На похороні вона ледве трималася, тримаючи сина за руку. У її голові крутилася думка: “Як я житиму без нього?”
Після втрати Тараса життя стало сірим. Зарплата вчительки була мізерною, ледь вистачало на їжу й комуналку. Остап, звиклий до достатку, не розумів, чому не може мати нові кросівки чи телефон, як у однокласників. “Мам, ти що, не можеш купити?” – бурчав він зухвало. Ольга намагалася пояснити, але він не слухав. Батьки Тараса допомагали, як могли, надсилаючи овочі з городу чи трохи грошей, хоч самі жили скромно. Її батьки з Пирятина теж скидали гривні, але й вони ледве зводили кінці з кінцями.
Ольга намагалася триматися заради Остапа, але він ставав усе більш відстороненим. У підлітковому віці він почав пропадати ночами, пропускати уроки й приходив додому з запахом цигарок. “Де ти був?” – питала вона, але він лише кидав: “Не твоя справа.” Ольга відчувала, як втрачає зв’язок із сином. Вона згадувала, як балувала його в дитинстві, дозволяючи все- все, і тепер картала себе. “Може, я була занадто м’якою?” – думала вона, дивлячись на його порожню кімнату.
Одного разу Остап прийшов додому з новим телефоном. “Звідки це?” – насторожилася Ольга. “Подарували,” – буркнув він, уникаючи її погляду. Вона відчувала, що щось не так, але не знала, як докопатися до правди. Її серце стискалося від тривоги: ким стає її син? У школі їй натякали, що Остап зв’язався з поганою компанією, але він усе заперечував. Ольга почувалася безсилою, а самотність, яка почалася ще за життя Тараса, тепер душила її щодня.
Остап ставав усе більш некерованим. У вісімнадцять він майже не з’являвся вдома, проводячи ночі з сумнівними друзями. Ольга намагалася достукатися до нього, але щоразу натикалася на стіну. “Остапе, ти ж учишся, куди ти ходиш?” – питала вона, стримуючи сльози. “Мам, я не дитина, відчепися,” – кидав він, грюкаючи дверима. Вона не розуміла, де, припустилася помилки у вихованні. Може, надто його любила? Може, Тарас би зміг його напоумити?
Ольга працювала в школі, але зарплати ледь вистачало на базові потреби. Остап же вимагав грошей на “свої справи”. “Мам, дай пару сотень, треба,” – бурчав він, не пояснюючи, на що. Вона відмовляла, але він тиснув: “Ти що, для сина пошкодуєш?” Зрештою, Ольга поступалася, сподіваючись, що він одумається. Але одного дня вона дізналася, що він прогуляв семестр в університеті. “Тебе ж відрахують!” – кричала вона. “Та байдуже, я й без того розберуся,” – відмахнувся він.
Щоб догодити синові, Ольга взяла кредит і купила йому стару “Ладу”, сподіваючись, що машина прив’яже його до дому. Остап обіцяв підробляти й допомагати з виплатами, але швидко забув про це. “Мам, я ж учуся, коли мені працювати?” – виправдовувався він. Ольга намагалася його вмовити: “Остапе, ти вже дорослий, берися за розум.” Але він лише сміявся: “Не парся, мам, усе буде нормально.” Вона відчувала, як втрачає контроль, а борг за машину тиснув на неї, як камінь.
Одного дня Ольга захворіла. Температура підскочила, сил не було навіть встати. Вона лежала на дивані, а Остап сидів за комп’ютером, граючи в якісь ігри. “Синку, принеси мені таблетки, будь ласка,” – слабко попросила вона. “Тобі треба, ти й іди,” – кинув він холодно, не відриваючи очей від екрана. Ольга відчула, як серце стискається від болю, а в очах стояли сльози. Як вона могла виростити такого байдужого сина? У селі її вчили піклуватися про рідних, а тут її власна дитина не помічала її страждань.
Наступного дня стан погіршився, і Ольга зібралася до лікарні. Але Остап раптом сказав: “Мам, я тебе відвезу.” Вона зраділа, подумавши, що він нарешті згадав про неї. Та коли вони сіли в машину, Остап повіз її не до лікарні, а за місто. “Куди ми їдемо?” – занепокоїлася вона, відчуваючи холод у грудях. “Побачиш,” – коротко відповів він, міцно стискаючи кермо.
Через годину вони опинилися в лісі біля Бучі. Ольга була слабкою, ледь стояла на ногах. Остап витягнув її з машини й потягнув углиб лісу. “Що ти робиш? Відпусти!” – кричала вона, але він лише холодно глянув: “Ти мене дістала, мам. Досить.” Він дістав мотузку з багажника й прив’язав її до дерева. “Сиди тут, може, одумаєшся,” – кинув він і поїхав.
Ольга залишилася сама, тремтячи від холоду й страху під холодним осіннім вітром. Вона не вірила, що її син здатен на таке. Через кілька годин Остап повернувся – за її обручкою. Але в цей момент її вже знайшов місцевий дільничний, який патрулював ліс. Побачивши його, Остап завмер. Ольга, дивлячись на сина, відчувала, що він для неї більше не існує. Її серце розбилося, але вона знала, що має діяти.