Андрій дедалі частіше возив Соломію до полтавської лікарні, тримаючи її маленьку руку, поки лікарі боролися з нападами. «Потрібно скоригувати лікування», — сказала неврологиня Наталя Гриценко під час чергового візиту. ЕЕГ показав підвищену активність у мозку Соломії. «Я раджу звернутися до докторки Олени Марченко в київському центрі дитячої неврології. Вона відома в Україні за інноваційні методи для складних випадків епілепсії». Андрій відчув, як серце стискається від важкості цих слів, але знав, що мусить боротися за доньку.
Вартість консультації в Києві здавалася непідйомною, наче грозова хмара над Ворсклою. «Чи є інші варіанти?» — запитав він, у голосі бриніла відчайдушність. Наталя зітхнула: «Для стандартного лікування — так, але випадок Соломії унікальний. Докторка Марченко розробила протокол для таких ситуацій. Я не радила б, якби не вірила, що це необхідно». Андрій відчув, як тягар майбутнього Соломії ліг на його плечі, але твердо вирішив шукати вихід.
Тієї ночі, коли Соломія спала, а Буран пильнував біля її ліжка, Андрій сидів за кухонним столом, заваленим рахунками за ліки та відмовами від страхової. Будинок, що колись був їхнім затишним гніздечком, тепер здавався тісним від тривоги. Ремонт даху відкладався, а медичні потреби Соломії здавалися нездоланними. У відчаї він зателефонував Оксані з притулку «Добрі лапи», сподіваючись збільшити години тренувань Бурана для додаткової підтримки. Оксана відповіла з несподіваною пропозицією: «Церемонія випуску собаківницького загону наступного місяця — велика подія. Місцеві підприємці жертвують кошти. Ми могли б організувати благодійний збір для Соломії».
Ця ідея запалила іскру надії. Андрій зв’язався з Олегом Верещаком, щоб розповісти про унікальний зв’язок Соломії та Бурана. Благодійний збір під час церемонії міг би забезпечити лікування дівчинки. Та Андрій відчував ніяковість: Олена завжди оберігала приватність Соломії. Проте, зіткнувшись із можливістю відмовити доньці в життєво важливій допомозі, він набрався сміливості. «Якщо це врятує її, я готовий на все», — сказав він Олегу, і той кивнув: «Липівка своїх не кидає».
Підготовка до церемонії наповнила тижні надією. Історія Бурана, врятованого пса, що став помічником для дівчинки з епілепсією, потрапила до місцевих новин і полтавських волонтерських пабліків. Соломія гордо розповідала шкільній газеті, як Буран відчуває її напади, її очі світилися вірою в друга. Петро Лозовий організував так, щоб Соломія вручила Бурану поліцейський жилет на церемонії, і дівчинка щовечора тренувалася, уявляючи цей момент. День настав, сонячний і сповнений обіцянок. Тренувальний майданчик поліції прикрасили стрічками, трибуною з українським прапором і столом із вишитими серветками та фотографіями собаківницьких команд. Соломія вдягла улюблену синю сукню з вишитими маками, а сусідка, пані Галина, заплела їй коси. Буран, вичищений до блиску, проходив останні проби з Петром, готовий вражати всіх.
Церемонія розпочалася з привітання Олега Верещака, після чого собаки демонстрували свої вміння. Буран блискуче виконав завдання, знаходячи сховані предмети та реагуючи на команди Петра Лозового з точністю, що викликала оплески. Андрій, сидячи в першому ряду поруч із Соломією, відчував гордість за пса, але тривога за майбутній збір коштів не відпускала. Коли виступ Бурана завершився, Петро запросив Соломію до сцени. Дівчинка обережно підійшла, тримаючи спеціально пошитий поліцейський жилет із вишитим ім’ям Бурана.
Натовп затих, коли вона, зосереджена, передала жилет Петрові, який допоміг їй одягнути його на пса. Буран стояв гордо, незважаючи на спалахи камер і шепіт глядачів. Петро оголосив, що Буран продемонструє свою головну здібність — передбачення нападів, заради якої його взяли до загону. Та щойно Соломія повернулася до місця, Буран напружився, його погляд прикипів до неї. Андрій упізнав цей знак. «Соломіє!» — гукнув він, підводячись.
Але було запізно. Перед сотнями свідків тіло Соломії заклякло, очі закотилися, і вона впала на траву. Буран миттю зірвався, кинувшись до неї, і загавкав особливим сигналом, який означав найтяжчий напад. Те, що починалося як демонстрація, стало реальною кризою. Петро викликав швидку по рації, а Андрій, тремтячи, вводив Соломії ліки. Буран залишався поруч, не відходячи, навіть коли прибули медики. Попри ліки, напад не вщухав, губи дівчинки посиніли. «Треба везти її негайно!» — наказав головний парамедик, готуючи ноші.
Полтавська обласна лікарня була за сім хвилин їзди звідси. Коли Соломію заносили до швидкої, Буран напружився, гавкаючи, доки Петро його тримав. У ту мить Андрій прийняв рішення, продиктоване любов’ю. «Він мусить їхати з нами, Петре!» — сказав він Петрові, сідаючи поруч із донькою. Буран стрибнув до машини, притиснувшись до Соломії, ніби обіймаючи її теплом. Поки медики працювали, пес не відводив від неї очей, ніби розділяючи Андрієву тривогу.
У лікарні, де пахло дезінфекцією, медична команда вже чекала. Головний лікар Тарас Коваленко, суворий на вигляд, спочатку заявив: «Собакам у відділенні інтенсивної терапії не місце». Та медсестра Оля, розпізнавши роль Бурана, заперечила: «Це собака медичного супроводу, ми мусимо дозволити». Коваленко неохоче погодився, і Буран залишився біля Соломії, поки лікарі стабілізували її стан. Андрій дивився на пса, відчуваючи, що його присутність — не просто втіха, а рятівна сила. Напад почав відступати завдяки зусиллям медиків і вірності Бурана. У ці напружені хвилини Андрій згадав, як тварини допомагали Соломії раніше, і зрозумів: цей зв’язок — справжнє диво.
Та цей напад став початком нової боротьби. У лікарні, під яскравими лампами, медики діяли злагоджено, намагаючись повернути Соломію до життя. Шість годин потому напад припинився, але дівчинка залишалася в глибокому сні, оточена моніторами, кожен сигнал яких нагадував про її боротьбу.