Тарас Коваленко, зосереджений і професійний, віддавав накази про дози ліків і тести, не помічаючи благального погляду Андрія. «Ми ввели три дози протисудомних препаратів, — пояснив він, не відриваючись від планшета. — Напад зупинено, але Соломія не приходить до свідомості так швидко, як ми сподівалися. Потрібна ЕЕГ щоб оцінити активність мозку та можливі ушкодження». Андрій стояв біля ліжка доньки, однією рукою тримаючи її долоньку, іншою гладячи Бурана, який не відходив від Соломії.
«Це не перший її тяжкий напад, — тихо сказав Андрій, шукаючи надію в знайомих словах. — Зазвичай вона реагує за кілька годин». Коваленко, не відриваючи очей від записів, відповів: «Пане Кравець, ми бачимо, що стан епілептичного статусу може спричинити серйозні неврологічні ушкодження. Напад тривав майже 45 хвилин. Ми мусимо готуватися до ускладнень». Його слова вдарили Андрія, наче камінь у груди, але Буран, відчуваючи напругу, поклав голову на його коліно, ніби пропонуючи підтримку.
«Наталя Гриценко лікує її епілепсію з трьох років. Я хочу, щоб вона оглянула Соломію», — попросив Андрій, сподіваючись на знайомий голос. Коваленко знизав плечима: «Наталя на конференції в Харкові. Я ознайомлений із її історією хвороби і можу вести цей випадок. Скоро прийде медсестра для ЕЕГ». Коли лікар вийшов, Буран перевів погляд на Андрія, його очі ніби ділилися силою.
Буран залишався пильним, його інстинкти, відточені тренуваннями, відчували найменші зміни. Наступні години минули в напрузі: тести, тихі розмови медиків у переповнених коридорах полтавської лікарні, тривожні погляди. Але завдяки наполегливості медсестри Олі Шевчук Буран залишився поруч із Соломією. Вона принесла йому миску з водою і навіть влаштувала лежанку, щоб пес міг підтримувати дівчинку. Опівночі Андрій задрімав у кріслі, але Буран м’яко заскімлив, розбудивши його. Пес стояв, пильно дивлячись на Соломію, ніби щось відчув.
Андрій глянув на монітори — нічого тривожного, але колір обличчя Соломії здавався неприродним, блідим із синюватим відтінком. «Медсестро!» — гукнув він, натиснувши кнопку виклику. — «Щось не так!» Оля вбігла, швидко перевірила показники, і за мить кімнату заповнили медики, їхні рухи були злагодженими, наче танець. Андрій відступив до стіни, тримаючи Бурана, серце гупало. Сигнали моніторів загуділи, медики розпочали невідкладні заходи.
У ту мить, коли вставляли дихальну трубку, Андрій тримався за надію, що ритмічний гул апарата штучної вентиляції легень поверне його доньку. Новий лікар, із суворим, але впевненим виглядом, провів неврологічний огляд. Світло ліхтарика в очах Соломії не викликало реакції, і лікар насупився, викликавши Коваленка. Чекання розтягувалося в вічність. Коли Коваленко прибув, він уважно переглянув тести. «Пане Кравець, — почав він, — ми робимо все можливе. Стан критичний, але ми не здаємося».
ЕЕГ показала мінімальну активність мозку, і Соломія потребувала апарата штучної вентиляції. «Це означає серйозне ушкодження, — пояснив Коваленко. — Можливо, вона не відновить свідомість». Андрій відчув, як земля вислизає з-під ніг. «Моїй доньці лише шість, — прошепотів він, — як ви можете казати, що все втрачено?»
Андрій ледве стримував бурю емоцій. «Має бути щось ще, — наполягав він, голос тремтів від відчаю. — Спеціалісти, нові методи, щось, що ми не спробували!» Коваленко зітхнув, глянувши на годинник. «Пане Кравець, я розумію, як вам важко. Ми надаємо найкращу допомогу за цих обставин. Переведення до київського центру не дасть результату — вона нестабільна». Його тон ставав різкішим. «Треба думати про паліативний догляд, про комфорт Соломії».
«Ви просите мене здатися? — вибухнув Андрій. — Моїй доньці шість років!» Коваленко похитав головою. «Я не прошу здаватися, я даю оцінку на основі досвіду. Її травма надто серйозна. Медицина має межі». Буран, відчуваючи напругу, неспокійно ходив між ліжком і дверима, готовий захистити Соломію. Його рух запалив в Андрієві іскру рішучості. «Я хочу другу думку, — заявив він. — І переведення до київського центру, до докторки Марченко. Вона знає складні випадки епілепсії».
Коваленко насупився. «Це нереально. Київський центр за три години звідси, а Соломія не витримає транспортування. Її стан невиправний». Андрій відчув, як гнів змішується з любов’ю до доньки. «Ви не знаєте моєї Соломії, — сказав він, стримуючи сльози. — Ви не бачили, як вона бореться щодня! Вона заслуговує на шанс, а не на ваш поспішний вирок!»
Коваленко стенув плечима. «Я призначу ще одну ЕЕГ завтра, але змін не очікую. Відпочиньте, медсестра принесе розкладачку». Коли лікар вийшов, Андрій опустився в крісло, відчуваючи безпорадність. Буран підійшов, поклав голову йому на коліна і тихо заскімлив, його очі ніби говорили: «Тримайся». Андрій не стримав сліз, однією рукою тримаючи Соломію, іншою — гладячи пса.
Ранок не приніс змін. ЕЕГ підтвердила слова Коваленка: мінімальна активність мозку, недостатня для життя без апарата. Медики приходили й відходили, їхні погляди змінювалися від професійної стурбованості до ледь прихованої жалості в переповнених коридорах полтавської лікарні, де брак фінансування відчувався в кожному закутку. Опівдні з’явився Петро Лозовий, принісши Андрієві чистий одяг і миску корму для Бурана. «Усі в Липівці за неї вболівають, — сказав він, поклавши руку на плече Андрієві. — Олег Верещак питає, чим допомогти: зібрати кошти на Київ чи організувати транспорт».
Андрій поділився розчаруванням через відмову Коваленка розглядати переведення. Петро насупився, почувши ім’я лікаря. «Коваленко? — перепитав він тихо. — Такий високий, сивий, завжди ніби незадоволений?» Андрій кивнув. «Це він. Щось знаєш?» Петро знизив голос: «П’ять років тому Ігор Степанов, твій родич, побився з ним у дворі лікарні. Ігор тоді захищав дитину, яку Коваленко відмовився лікувати через проблеми зі страховкою. Дитині стало гірше, залишилися ускладнення». Ця розповідь додала нового відтінку до холодної манери Коваленка.
Раптом двері відчинилися, і ввійшла молода лікарка, представившись як Анна Скрипник, лікарка-консультантка з Києва. Вона уважно вивчала тести Соломії, звертаючи увагу на найменші деталі — від реакції зіниць до рефлексів. Буран, який раніше нервував під час візитів, сидів спокійно. «Пане Кравець, — сказала Анна, — я пропоную додаткові тести: розширений ЕЕГ із провокаційними протоколами». Її підхід запалив у серці Андрія іскру надії.