Василь дістався до свого УАЗу, припаркованого на обочині, де сніг уже припорошив скло. Його серце калатало — не від бігу, а від того, що він знову відчув себе живим. У багажнику, під старим брезентом, лежав аварійний радіотелефон, який Марія колись наполягла взяти на всяк випадок. «Ти ж ветеринар, Василю, — казала вона, — ніколи не знаєш, де життя кличе». Він не торкався того апарата роками, але пальці, тремтячи від холоду, швидко знайшли потрібні кнопки. Єдиний номер, що залишився в пам’яті, належав Олені Гринишин, його колишній студентці, а нині очільниці Косівської ветеринарної служби.
— Олено, це Василь, — видихнув він, коли почув її голос крізь тріск. — На дорозі до Рожнова, біля старого млина, кобила. Вагітна, кровотеча. Терміново потрібна бригада й хірургічне.
На мить запала тиша. Потім Олена, як завжди стримана, відповіла:
— Ми виїжджаємо. Тримай її живу, Василю.
Через п’ятнадцять хвилин білий фургон із написом «Ветдопомога» загальмував на слизькій дорозі. Олена вискочила першою — висока, із зібраним у хвіст русявим волоссям, у теплій куртці й шапці, що насунулася на очі. Її погляд, гострий і зосереджений, одразу оцінив ситуацію. За нею вийшла Софія, її помічниця, невисока дівчина з ластовинням на щоках і вишиванкою, що виднілася з-під куртки. Її руки ніколи не тремтіли, коли йшлося про порятунок. Вони розклали ноші, схопили сумки з інструментами й портативний інкубатор. Василь допоміг перенести кобилу, яку, як потім з’ясували з потертої бирки на нашийнику, звали Зоря. Кров лилася на сніг, малюючи багряний слід.
Німецька вівчарка кружляла поруч, не відходячи далеко. Вона не дозволяла нікому до себе торкатися, але й не заважала. Її очі стежили за кожним рухом, наче вона була охоронцем цього крихкого життя.
— Як звати собаку? — запитала Софія, кидаючи погляд на вівчарку.
— Не сказала ще, — відповів Василь, не відриваючись від роботи.
Олена лише зиркнула, але промовчала.
Фургон рвонув до Косова. Василь сидів поруч із Зорею, тримаючи її голову, поки Олена вправно вела машину.
— Василю, ти ж казав, що більше не повернешся, — тихо сказала вона, не відриваючись від дороги.
— Казав, — зітхнув він. — Але ця собака не питає.
Вівчарка бігла слідом, її лапи гупали по снігу, дихання клубилося в морозі. Вона не відставала, кілометр за кілометром, поки, нарешті, не впала від виснаження біля воріт ветклініки. Софія помітила це з вікна, вибігла й обережно занесла собаку всередину, уклавши на теплу ковдру біля операційної.
У клініці гуділи лампи, пахло антисептиком. Світло відбивалося на білих кахлях, створюючи холодний блиск, що контрастував із теплом їхніх рухів. Зоря лежала на столі, її дихання було слабким, але впертим. Василь, уже в рукавичках, із забрудненими кров’ю манжетами, керував підготовкою. Олена вправно ставила крапельницю, її рухи були точними, як у годинникаря. Вона, хоч і молода, бачила більше смертей, ніж могла порахувати, але її голос залишався спокійним. Софія металася між шафами, дістаючи інструменти, її обличчя було напруженим, але очі горіли рішучістю. Вона виросла на фермі під Яремче, і це не перший її порятунок, але, можливо, найскладніший.
Поза операційною вівчарка лежала на ковдрі, її вухо сіпалося від кожного звуку. Софія раніше намагалася її нагодувати шматочком курятини з її обіду, але собака, яку вона подумки назвала Вірою, відмовилася від їжі. Її погляд був прикутий до дверей, де зникла Зоря. Василь глянув крізь маленьке віконце й пробурмотів:
— Уперта душа. Як дехто, кого я знав.
Операція почалася. Василь віддавав чіткі вказівки, перевіряв пульс, стежив за зіницями Зорі. Кожен рух був ніби танцем із долею. У якийсь момент монітор видав тривожний сигнал — нерівний ритм серця. Василь завмер. Той самий звук він чув, коли втрачав Марію. Спогад обпік, але він стиснув зуби й продовжив. Лоша почало з’являтися, Олена діяла блискавично, а Софія шепотіла Зорі щось заспокійливе, погладжуючи її шию.
Раптом — тиша. Лоша, мокре й крихке, лежало нерухомо. «Давай, мале», — прошепотів Василь. І тоді — слабкий писк, ледь чутний, але живий. Лоша ворухнулося, його ніжки затремтіли. Софія загорнула його в теплі рушники й поклала в інкубатор. Василь видихнув.
— Дівчинка, — сказала Софія з втомленою усмішкою. — І борець.
— Надія, — відповів Василь, його голос тремтів від емоцій. — Її звати Надія.
На світанку Косів прокидався повільно, закутаний у серпанок свіжого снігу. Притулок «Другий дім», захований між пагорбами та смереками, гудів теплом обігрівачів, а за вікнами вітер шепотів у смереках, несучи запах хвої й снігу. У стайні тріщала солома під копитами й лапами, а вдалині гавкав сусідський пес, наче співав гімн новому дню. Надія, новонароджене лоша, спала в кутку, загорнута в вовняну ковдру. Її крихітна грудна клітка здіймалася рівно. Віра, німецька вівчарка, лежала поруч, її ніс майже торкався ніжки лошати, наче вона стерегла її сни. Її шерсть, темна з рудими відблисками, ледь вигравала в світлі ламп, а бурштинові очі, хоч і стомлені, не відривалися від Надії.
Наталія Кравець, директорка притулку, стояла в дверях, тримаючи кухоль із узваром із сушених груш. Її високій постаті в старому кожусі було тісно в низькій стайні. Вона не спала з четвертої ранку, перевіряючи температуру, міняючи солому, шепочучи Зорі лагідні слова. Наталія, із сивіючим волоссям, зібраним у косу, мала обличчя, позначене не лише роками, а й утратами. Її чоловік, Роман, загинув у автокатастрофі п’ятнадцять років тому. Відтоді вона стала мовчазною захисницею покинутих тварин, її очі ховали історії, які вона рідко розповідала.