Коли Наталія взялася записувати ранкові показники Надії в потертий зошит, до подвір’я під’їхав зелений «Нива». З нього вийшов Тарас Шевчук, 42-річний інспектор із району. Кремезний, із густою бородою, у ватнику, він ходив так, наче завжди був готовий латати паркан. Тарас поважав тварин, адже ріс на фермі в Криворівні, доглядаючи овець ще змалку, але не довіряв людям, які ухилялися від відповідальності.
— Доброго, Наталю, — гукнув він, ступаючи до стайні. — Чув про твою кобилу. Що там?
— Породила вчора, — відповіла Наталія, відчиняючи двері. — Ходи, сам побачиш.
Тарас зупинився, побачивши Віру. Собака підняла голову, пильно глянувши на нього.
— Твоя? — запитав він.
— Ні, — усміхнулася Наталія. — Вона сама собі пані. Знайшла Зорю раніше за нас.
Тарас присів, розглядаючи бирку на нашийнику Зорі. «Гуцульська зірка», — пробурмотів він. — Ферма закрилася три місяці тому. Власник збанкрутував. Частина тварин пішла на аукціон, решту мали передати.
— Мали, але не передали, — різко сказала Наталія. — Зорю просто кинули.
— Такі справи, — зітхнув Тарас. — Але вагітну кобилу в лісі? Це не випадковість.
— Її хотіли забути, — озвався Василь, який щойно зайшов. Його голос був спокійним, але важким, як камінь. Він стояв у старій дублянці, що пахла сіном і спогадами, і одразу глянув на Зорю, потім на Віру. — Та ферма була лише на папері. Жодних імен, лише борги.
Тарас насупився.
— Можу почати перевірку.
— Нічого не знайдеш, — похитав головою Василь. — Але зроби, що можеш. Ці тварини заслуговують правди.
— Зроблю, — кивнув Тарас, стиснувши губи.
Наталія кивнула. — Уже моє.
Того ж дня Олена привезла ліки, кормові добавки й обігрівач. З нею приїхав її молодший брат Роман, 23-річний хлопець із розпатланим чубом і засмаглою шкірою після волонтерства в Карпатському заповіднику. Роман умів ладнати з тваринами, особливо з собаками.
— Чув про твою вівчарку, — усміхнувся він, ставлячи ящик із ковдрами. — Можна спробувати?
— Спробувати що? — перепитала Наталія.
— Подружитися.
Він присів біля Віри, не говорячи ні слова. Через кілька хвилин собака підняла голову, принюхалася й посунулася ближче. Роман дістав із кишені плетений шнурок — свій браслет — і поклав на солому. «Це тобі», — шепнув він.
Увечері Василь повернувся з дерев’яною скринькою. У ній були собачі ласощі, щітка й старий нашийник із латунною бляхою — від його першого пса, ще до втрати Марії.
— Подумав, їй потрібне ім’я, — сказав він Наталії.
Вона глянула на Віру, потім на Надію.
— Вона вже вибрала. Лоша — Надія. А собаку Роман назвав Вірою. Каже, це про силу.
Василь усміхнувся. — Їй пасує.