На четвертий день Косів укутався в тишу свіжого снігу. Гори ховалися за пеленою туману, а кожна гілка смереки вигравала інеєм, наче кришталевою вишивкою. У притулку «Другий дім» золотаве світло пробивалося крізь заморожені шибки. Стайня гуділа теплом, дошки поскрипували під ногами, а запах сіна змішувався з узваром. Надія, тепер чотириденна, невпевнено стояла на тонких ніжках, її рухи були ще хиткими, але сповненими дитячої цікавості. Її шерсть, біла, як карпатський сніг, ледь блищала після старанного вичісування Наталією. Очі лошати, темно-карі, дивилися на світ із подивом.
Віра, німецька вівчарка, уже не гніздилася біля Надії, як сторож, а лежала спокійно, з гідністю виконаної місії. Вона лагідно лизала вуха лошати, коли те гойдалося, і її хвіст повільно гойдався, наче відбиваючи ритм їхнього спільного спокою. Наталія рухалася стайнею з легкістю, її високий силует у вицвілій зеленій куртці пахла вітром, що просочився в тканину. Вона гуділа стару коломийку, яку пам’ятала ще від бабусі, але зупинялася, коли мелодія змушувала серце стискатися.
Василь приходив щоранку, несучи той самий потертий термос із кавою, що пахла смерековим димом. Його дублянка з обтріпаним коміром гойдалася, коли він сідав біля Віри, простягаючи їй печиво чи просто вітаючись тихим голосом. Віра почала відповідати — її хвіст ледь помахував, коли вона бачила його, не радісно, а з довірою. Сьогодні він приніс маленьку скриньку з вирізьбленими візерунками. Не сказав, що всередині, лише поставив на солому й сів, спостерігаючи, як Надія гризе край ковдри.
Наталія підійшла з двома горнятками кави, сідаючи поруч.
— Що в скриньці? — запитала вона.
— Спогади, — відповів Василь. — Від першого пса, коли я ще вірив, що любов усе лагодить.
— А тепер? — глянула вона.
Він помовчав. — Може, любов — це приходити, навіть коли нічого не виправити.
Опівдні приїхали Роман із Софією. Роман ніс рулон дроту для огорожі, Софія — мішок із зерном і термос із борщем, який наполягала спробувати всім. Вони планували розширити загін, щоб Надія відчула сніг під копитами. Роман грюкав молотком, а Софія командувала з теплом у голосі. Поруч стояв Матвій, 11-річний хлопчик у пуховику, який два тижні тому втратив пса, старенького вівчарку на ім’я Бровко. Він щодня приходив, але мовчав. Цього разу він приніс малюнок — Віра й Надія під зоряним небом, намальовані олівцями. Простягнув його Наталії без слів. Віра підняла голову, коли Наталія розгорнула малюнок, наче впізнаючи себе.
— Це для стіни, — сказала Наталія, усміхаючись.
По обіді загін був готовий. Василь вів Надію, а Наталія тримала Зорю за вуздечку. Лоша вискочило на сніг, незграбно, але жваво, розкидаючи білі бризки. Віра дивилася з дверей, вуха насторожені. Роман присів поруч.
— Ти це зробила, — шепнув він. — Вона бігає, бо ти не здалася.
Того дня з’явилася Дарія, 60-річна волонтерка з райради, у синій шапці й вишитій хустці, що спадала на очі. Вона принесла ковдри й печиво, пахуче медом.
— Боже, яка краса, — видихнула вона, зазираючи до Надії. — А собака? Вона ж не відходить?
— Вона любить із серця, — відповіла Наталія.
Дарія привела онука, Матвія. Хлопчик стояв, сховавши руки в кишені. Віра раптом підвелася, повільно підійшла до нього, опустила голову. Матвій присів, їхні очі зустрілися.