Ігор зрозумів, що пані Ганна має всі підстави не довіряти. Він терпляче пояснив: «Пані Ганно, я розумію ваш гнів. Але Соломія — хвора дівчинка. Якщо вона не почне їсти, може стати ще гірше». Тарасик, який уважно слухав дорослих, раптом підвів очі. «Бабусю, а дівчинка хвора? Я можу дати їй ще хліба?» — спитав він щиро, і його дитячий голос розтопив напругу.
Пані Ганна глянула на онука, і її суворе обличчя пом’якшало. Вона не могла відмовити Тарасикові, який так хотів допомогти. «Гаразд», — нарешті сказала вона. «Але ви забираєте нас і привозите назад. У нас немає грошей на маршрутку». Ігор полегшено кивнув. «Домовились. Ходімо, машина чекає біля входу до парку».
Тарасик ніколи не бачив такого великого автомобіля. Він із захватом роздивлявся шкіряні сидіння й блискучі кнопки на панелі. «Бабусю, дивись, це як у кіно!» — вигукнув він, тицяючи пальцем на екран із клімат-контролем. Пані Ганна усміхнулася, але її обличчя знову стало серйозним, коли позашляховик зупинився перед високими воротами будинку Ковальчуків.
У просторій вітальні їх зустрів Василь. Він виглядав виснаженим: темні кола під очима, м’ята сорочка, хоч і дорога. «Дякую, що прийшли», — сказав він, уникаючи прямого погляду. «Соломія в своїй кімнаті. Ходімо». Вони пройшли коридором, прикрашеним сімейними фото й вишиванками, до дитячої кімнати. Вона була схожа на маленький медичний кабінет: монітори, медичні прилади, стерильний запах. Соломія лежала на ліжку, бліда, з тьмяними очима. Медсестра Марія безуспішно намагалася нагодувати її пюре. «Вона не їла з учора», — зітхнула медсестра.
Тарасик несміливо підійшов до ліжка. «Привіт, дівчинко», — тихо сказав він. «Ти хвора?» Усі завмерли, коли Соломія повільно повернула голову до хлопчика. Її очі, раніше байдужі, ніби ожили. Василь жестом попросив Марію передати миску з пюре. «Спробуєш її нагодувати?» — спитав він, передаючи миску Тарасикові.
Хлопчик узяв ложку й обережно підніс до рота Соломії. «Дивись, яке смачне! Як мамин борщик», — усміхнувся він. На подив усіх, Соломія відкрила рот і проковтнула пюре. Тарасик, щоб розвеселити її, сам скуштував ложку. «Ммм, смачно! Правда ж?» Соломія видала тихий звук, схожий на сміх. Ложка за ложкою, Тарасик нагодував її майже всією мискою.
Василь не міг повірити своїм очам. Його обличчя змінювалося від недовіри до надії. Коли Соломія нарешті відмовилася від їжі, Тарасик відставив миску й легенько торкнувся її руки. «Ти молодець, тепер будеш сильною!» — сказав він. Соломія, на диво, ледь помітно всміхнулася. Медсестра Марія, стримуючи сльози, прошепотіла: «Це неймовірно. Вона не усміхалася вже кілька тижнів».
Василь стояв, як укопаний. Як цей хлопчик, якого він прогнав із парку, зумів зробити те, що не вдалося найкращим лікарям? «Дякую, Тарасику», — нарешті видавив він. Пані Ганна, спостерігаючи за сценою, відчула, як її серце стискається. Вона хотіла ненавидіти цього багатія, але бачити, як її онук допомагає хворій дитині, було сильнішим за образу.
«Їй просто потрібен друг», — тихо сказала пані Ганна. «Іноді це єдине, що може врятувати». Її слова вдарили Василя, як блискавка. Він зрозумів, що так довго шукав медичні рішення, що забув: його донька — насамперед дитина, якій потрібна любов.
Василь дивився на Соломію, яка вперше за довгий час спокійно заснула після того, як Тарасик її нагодував. «Хто б міг подумати, моя квіточко?» — прошепотів він, ніжно гладячи її світле волосся. Цей маленький хлопчик зробив те, що не змогли ані лікарі, ані дорогі клініки. Пані Ганна з Тарасиком уже поїхали, але Василь попросив їх повернутися завтра. «Соломії, це сподобалося», — сказав він, і в його голосі вперше за довгий час з’явилася надія.
Наступного дня Ігор привіз пані Ганну й Тарасика до будинку. Хлопчик, тримаючи в руках стареньку іграшкову машинку, радісно побіг до Соломії. «Диви, я приніс тобі машинку! Вона вміє гудіти!» — вигукнув він, демонструючи іграшку. Соломія, яка сиділа у візку, простягнула ручки, і її очі загорілися. Василь спостерігав за ними з іншого кінця кімнати, відчуваючи, як у грудях розливається тепло.
Пані Ганна, стоячи поруч, тихо мовила: «Тарасик завжди був такий. У нього мало що є, але він усе готовий віддати». Василь кивнув, відчуваючи докори сумління за свою поведінку в парку. «Пані Ганно, чи могли б ви з Тарасиком приходити щодня? Я заплачу, звісно», — запропонував він, трохи ніяковіючи. Жінка насупилася. «Ми не потребуємо подачок, пане Василю. Якщо залишимося, я працюватиму. Я колись була кухаркою».
Василь поважав її тверду позицію. «Гаразд, ви можете бути нашою кухаркою, а Тарасик — другом Соломії. Ми забезпечимо вас житлом і зарплатою». Пані Ганна задумалася, а потім кивнула. «Спробуємо. Але день за днем». Того вечора, коли Ігор відвіз їх назад до старенької хрущовки на Сихові, Василь довго стояв біля вікна, думаючи про те, як усе змінилося.
Наступні тижні принесли дива. Соломія почала їсти регулярно, її сон покращився, а руки стали сильнішими — вона намагалася дотягнутися до Тарасика, коли той відходив. Дім, який раніше нагадував лікарню, наповнився дитячим сміхом. Тарасик розповідав Соломії вигадані історії про пригоди в Карпатах, а вона слухала, іноді видаючи тихі звуки, схожі на сміх.
Василь почав цікавитися життям пані Ганни й Тарасика. Одного дня, коли вони пили каву на кухні, пані Ганна розповіла: «Мій син, батько Тарасика, покинув нас, коли дізнався, що його дівчина вагітна. А вона, Оксана, залишила хлопчика мені, коли йому було два роки. Сказала, що не створена для материнства». Василь слухав, відчуваючи сором за своє багатство. «А як ви живете?» — спитав він. «Збираю пляшки, іноді сусіди допомагають їжею. Живемо в однокімнатній квартирі, але тримаємо її чисто», — відповіла пані Ганна з гідністю.
Василь задумався. «Пані Ганно, чому б вам із Тарасиком не залишитися тут? У нас є гостьовий будиночок у дворі». Жінка глянула на нього з підозрою. «Чому ви це пропонуєте? У парку ви дивилися на нас, як на сміття». Василь зітхнув. «Бо я помилявся. Ваш онук повернув мою доньку до життя. Це те, що не купиш за гроші».
Пані Ганна помовчала, а потім сказала: «Якщо залишимося, це буде чесна угода. Я працюватиму, а Тарасик гратиметься з Соломією». Василь погодився, і в його серці зажевріла надія, що цей дім нарешті стане справжнім домом.